Притча про материнську любов

…Жила в одному селі сім’я: батько, мати і двоє діточок - дівчинка і хлопчик. Жили дружно, у злагоді, не ледарювали - то й усе велося в господарстві. Аж якось тяжко занедужав хлопчик. Не відходять від його ліжка рідні, ладні небо йому прихилити, а зарадити біді не в силі. Нелегко батькові дивитися на муки своєї дитини. Вийшов він надвір, ходить по садку. Аж раптом побачив дивну білу постать і впізнав у ній Смерть. Вона прийшла, щоб забрати його сина.

      Почав чоловік просити: “Не бери мого сина! Візьми краще мене! За моїми плечима немало літ, а його життя тільки починається”. Погодилася Смерть і простягнула до нього кістляві руки. Та враз відчув чоловік, як б’ється його серце, як біжить по жилах гаряча кров… А Смерть уже й квапить…
“Я ще не готовий”, - буркнув чоловік і зник у хаті. Та не посмів синові в очі глянути; сів край столу і скрушно схилив голову.
      Вийшла надвір сестричка. Побачила, що в саду хтось стоїть, чекає. Підійшла ближче, а Смерть і каже: “Не бійся мене! Я прийшла по твого братика”. І дівчинка теж попросила взяти її замість недужого братика. Та коли Смерть простягнула свої довгі руки, дівчинці здалося, що зорі на небі ніколи не світили так ясно, а потічок не співав так весело… І подумала вона: “Моє життя тільки починається. А братик ще малий, знає мало і йому не так шкода помирати…” І дівчинка втекла до хати.
      А вранці   вийшла мати. Не бачила вона нічого, бо очі їй заливали сльози. Та Смерть сама озвалася: “Я прийшла забрати твого сина”. Ні хвильки не вагалася мати: “Забери мене. Дозволь тільки з сином попрощатися”. Мати повернулася в хату і довго-довго дивилася на сина. Та подумала, що її кровинка буде жити, і так легко стало їй на серці…

      Вийшла надвір - а довкола нікого не видно, тільки по дворі хтось дибає геть. “Зачекай!” - гукнула мати. Але Смерть навіть не оглянулася, зрозуміла, що проти материнської любові навіть вона безсила. Мати знову забігла в хату. Бачить: син її, усміхнений, здоровий, простягає до неї руки…