"Хочеться бути людиною" (Василь Симоненко)

80 років тому в  поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині народився талановитий поет, сурмач знедоленого покоління дітей, славетний син України і справжня Людина — Василь Симоненко.

У передачі українського радіо після виходу в світ книги "Тиша і грім" Василь сказав про себе: "Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне і добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією.
І якщо це мені вдається рідко, то це не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю…"
(Певно, таланти, якщо вони справжні, завжди оцінюють себе дуже скромно. У 1969 році Василь Стус напише: "Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет — це людина. Насам­перед. А людина — це насамперед добродій").
Симоненко був дуже скромним. Але чого не було в нього, то це синдрому провінційності, про який, часом, говорять. Та й взагалі, на мою думку, на синдром провінційності частіше "хво­ріють" люди обме­жені, невисокого інтелекту, а Василь був на­ділений гострим розу­мом, мав грунтовні знання, широку осві­ченість, високе почуття власної гідності. І якщо страждав, то швидше від побутових і життєвих негараз­дів, — принижуватися ні перед ким не вмів і не хотів. І про це нагадував нам: "Ні перед ким не станеш спину гнути, Не віддасися ворогу в ясу, Якщо ти зміг, товаришу, збагнути Свого народу велич і красу".
Вся його поезія — це відверта сповідь геніального митця перед сучасниками і чесне послання наступним поколінням, яких він уже не побачить, але розмова з якими ведеться повсяк­час. Чисте його слово западає в душу кожного, хто захоче в свою душу його впустити. А якщо вже впустить, то залишить там назавжди. Так само, як і слово незабутнього Василя Стуса, який писав: "Тож дай мені — дійти і не зотліти, дійти — і не зотліти — дай мені! Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерням в рідній борозні". У рідній борозні він зерням упав, а його поезія проростає щедро і могутньо.
Те, що любив, Симоненко оспівував у своїх поезіях; проти того, що ненавидів, — виступав з праведним гнівом. Втім, най­ліпше він сказав про це сам:
Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.
Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа незрадлива,
Найскладніша людина проста.
Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.
В цих рядках — ціла філософська система, укладена мудрою люди­ною. Це — кредо поета, його заповідальне слово. Своєрід­ний псалом. Псалом Василя.

(Із кн. Л.Шитової  «Василь Симоненко «Я воскрес, щоб із вами жити»)