На допомогу учням

Родовий відмінок часу

Українська мова характеризується використанням родового вiдмiнка iменникiв, щоб означити час. Росiйська мова знає в таких випадках прийменник iз знахiдним вiдмiнком iменника: „тої ночi“ — „в ту ночь“, „цього лiта“ — „в это лето“. Наведемо кiлька прикладiв iз класичної лiтератури й фольклору: „Одної ночi приснився менi сон“ (Марко Вовчок); „А чула ти, що сталося сеї ночi?“ (Леся Українка); „...малий Василько, якому тiльки цiєї весни пошили штани“ (С. Васильченко); „Накрили очi темної ночi, легше в могилi спочинув“ (народна пiсня). З цього можна зробити висновок, що, йдучи за традицiєю класики й живої народної мови, лiпше сказати по-українському: „Того дня з ним не сталось нiяких пригод“, а не „У той день...“. Проте слiд пам’ятати, що родовий вiдмiнок часу не може стояти в формi множини (наприклад, „Тих днiв...“), а також без означення („цiєї“, „темної“, „того“). Тут на визначення часу, днiв тижня, явищ, процесiв, стану вдаємось до знахiдного вiдмiнка з прийменником: „у роки (пiд час) громадянської вiйни“, „у вiвторок“, „у давнину“, „у (пiд) хуртовину“.

Б. Антоненко-Давидович "Як ми говоримо"

Пасувати чи підходити?

Доктор філологічних наук Олександр Пономарів відповідає на запитання читачів ВВС Україна

Яка відмінність між словами пасувати й підходити? Як українською мовою подходящий?

Обидва слова мають по кілька значень. Вони семантично збігаються в розумінні: бути зручним, годитися до чогось, відповідати вимогам, личити. У такому значенні частіше вживане слово пасувати.

Наприклад: "Не пасує в будній день парадувати в шовковій хустині" (Ірина Вільде), "Блакитний капелюшок добре пасував їй до лиця" (Леонід Смілянський).

Російське подходящий – українською мовою підхожий, слушний. Наприклад: подходящий для какой-либо работы – підхожий для якоїсь роботи, подходящий случай – слушна нагода.

Запитання про слова налаштування і настройки.

У комп’ютерному вжитку краще казати налаштування, налаштовувати, ніж настройка, настроювати.

Яка відмінність між словами спільнота і група?

Спільнота – об'єднання людей, згуртованих спільними умовами життя, метою, інтересами.

Група – певна кількість людей, предметів, ознак, властивостей.

Наприклад: етнічна спільнота, соціяльна спільнота, але група людей, група тварин, лекторська група, група крови.

Чи правильно казати: "Книжка, що її ми прочитали"?

Цілком правильно. Замість прочитана нами книжка, бо українська мова не любить зворотів, у яких виконавець дії стоїть в орудному відмінку.

Відмінність між надсилати й відправляти. Повідомлення надсилають чи відправляють?

Найближчий до відправляти синонім – відсилати: книжки, листи, бандеролі тощо.

Повідомлення надсилають.

Відправляти – рідше вживаний синонім до обох попередніх слів.

Яка різниця між фотографією і світлиною? Яке з них більш українське?

Фотографія й світлина – синонімічні позначення зображення на світлочутливому матеріялі.

Слово фотографія запозичене з грецької мови (гр. φως – світло та γράφω – пишу).

Світлина – власне українське утворення як часткова калька грецької лексеми.

Попередні записи в блозі професора Пономарева.

Архів блогу (2009-2011рр).

Назви мешканців населених пунктів України

Назви мешканців населених пунктів і назви народів містять у собі важливу історико-етнографічну інформацію, тому їх будова потребує чіткої вмотивованності через визначальні мовні засоби. До них належить найпродуктивніша словотворна модель із суфіксом -ець (у формі чоловічого роду), -к-а (у формі жіночого роду) та -ц-і у формі множини, на зразок:
полтав-ець — полтав-к-а — полтав-ц-і;

тернопол-ець — тернопіль-к-а — тернополь-ц-і;
луган-ець — луган-к-а — луган-ц-і.

Зазначені суфікси приєднуються до топонімів на:
-ан-и: Бережани — бережан-ець — бережан-к-а — бережан-ц-і;
-ин: Гусятин — гусятин-ець — гусятин-к-а — гусятин-ц-і;
-єв-е: Єнакієве — єнакієв-ець — єнакієв-к-а — єнакієв-ц-і;
а також до основ на:
-город: Вишгород — вишгород-ець — вишгород-к-а — вишгород-ц-і;
-град: Кіровоград — кіровоград-ець — кіровоград-к-а — кіровоград-ц-і;
-піль: Бориспіль — бориспол-ець — бориспіль-к-а — бориспіль-ц-і;
-пілля: Білопілля —білопол-ець — білопіль-к-а — білопіль-ц-і  — із супровідним чергуванням лише в чоловічому роді голосного [і] в закритому складі з [о] у відкритому складі.

Приєднуючись до основ з кінцевим -ів/їв, чергування [і] з [о] не відбувається через потребу зберегти звуковий склад вихідного топоніма:
Харків — харків-ець — харків-к-а — харків-ц-і;
Жашків — жашків-ець — жашків-к-а — жашків-ц-і ;
Бердичів — бердічів-ець — бердичів-к-а — бердичів-ц-і.

Якщо основа топоніма закінчується на -ськ, -к, то з огляду на закони милозвучності, вони усікаються:
Бердянськ — бердян-ець — бердян-к-а — бердян-ц-і;
Каховка — кахов-ець — кахов-к-а — кахов-ц-і.

До топонімів на -а, -е, перед якими виступає здебільшого два приголосних, суфікси -ець, -ц-і, -к-а приєднуються з допомогою звукосполук -ів-, -ан-, -ян-, -ин-:
Біла Церква — білоцерк-івець — білоцерк-івк-а — білоцерк-івц-і;
Тараща — таращ-анець — таращ-анк-а — таращ-анц-і;
Алушта — алушт-инець — алушт-инк-а — алушт-инц-і;
Шостка — шостк-инець — шостк-инк-а — шостк-инц-і;
Рокитне — рокитн-івець — рокитн-івк-а — рокитн-івц-і.

Очевидно, що за цією продуктивною моделлю утворено чужомовні етноніми, на зразок:
Данія — дан-ець, дані-єць (не дат-чан-ин) — дан-к-а, даній-к-а — дан-ц-і, даній-ц-і;
Англія — англі-єць (не англі-чан-ин) — англій-к-а — англій-ц-і;
Канада — канад-ець, канад-ієць — канад-к-а, канад-ійк-а — канад-ц-і, канад-ійц-і;
Азія — азі-єць (не азіат) — азій-к-а — азій-ц-і.

Пропоную низку катойконімів, що викликають труднощі в процесі словотворення:
Броди — брод-івець — брод-івк-а — брод-івц-і;
Горлівка — горлів-ець — горлів-к-а — горлів-ц-і;
Долина — долин-ець — долин-к-а — долин-ц-і;
Дубно — дубн-івець — дубн-івк-а — дубн-івц-і;
Запоріжжя — запоріж-ець — запоріж-к-а — запоріж-ц-і;
Золотоноша — золотонош-ець — золотоніш-к-а — золотоніш-ц-і;
Ічня — ічн-івець — ічн-івк-а — ічн-івц-і;
Кам’янець-Подільський — кам’янецьподол-ець — кам’янецьподіль-к-а — кам’янець-поділь-ц-і;
Коломия — коломи-єць — коломий-к-а — коломий-ц-і;
Кривий Ріг — криворіж-ець — криворіж-к-а — криворіж-ц-і;
Лубни — лубен-ець — лубен-к-а — лубен-ц-і;
Острог — острож-ець — острож-к-а — острож-ц-і;
Полтава — полтав-ець — полтав-к-а — полтав-ц-і;
Рівне — рівен-ець — рівен-к-а — рівен-ц-і;
Ромни — ромен-ець — ромен-к-а — ромен-ц-і;
Харцизьк — харциз-ець — харциз-к-а — харциз-ц-і;
Черкаси — черкас-ець — черкас-к-а — черкас-ц-і.

Другою за продуктивністю є словотвірна модель із суфіксами -анин, -янин, -чанин. Їхня синонімна повноправність із -ець не викликає сумнівів, однак їм властиве поєднання з твірними основами на:
-иц-я: Вижниця — вижнич-ан-ин — вижнич-ан-к-а — вижнич-ан-и;
Вінниця — віннич-ан-ин — віннич-ан-к-а — віннич-ан-и;
-ець: Кременець — кременч-ан-ин — кременч-ан-к-а — кременч-ан-и;
Кролевець — кролевч-ан-ин — кролевч-ан-к-а — кролевч-ан-и;
-ц-і: Чернівці — чернівч-ан-ин — чернівч-ан-к-а — чернівч-ан-и;
Ярмолинці — ярмолинч-ан-ин — ярмолинч-ан-к-а — ярмолинч-ан-и;
-цьк: Донецьк — донеч-чан-ин — донеч-чан-к-а — донеч-чан-и;
Луцьк — луч-ан-ин — луч-ан-к-а — луч-ан-и;
-ак: Судак — судач-ан-ин — судач-ан-к-а — судач-ан-и;
Токмак — токмач-ан-ин — токмач-ан-к-а — токмач-ан-и;
-ч: Галич — галич-ан-ин — галич-ан-ка — галич-ан-и;
Дрогобич — дрогобич-чан-ин — дрогобич-чан-к-а — дрогобич-чан-и;
(-к)и: Прилуки — прилуч-ан-ин — прилуч-ан-к-а — прилуч-ан-и;
Суми — сум ‘-ян-ин, сум-ець — сум ‘-ян-к-а  — сум ‘-ян-и, сум-ц-і.

Вибірково суфікси -анин, -янин, -чанин поєднуються з деякими основами топонімів, що мають у своєму складі суфікс присвійности -ів/-їв, зокрема
Київ — ки-ян-ин (не києвлянин) — ки-ян-к-а — ки-ян-и або паралельна форма до харків-ц-і — харків ‘-ян-и — харків ‘-ян-к-а — харків ‘-ян-и.

Переважне вживання в усному мовленні назв жителів на -анин, -янин, -чанин замість усталених назв із суфіксом -ець – не лише небажане, а й шкідливе. Суфікс -ець (перші свідчення ХІV-ХV ст.) із етнонімним та катойконімним значенням здобув перемогу над -анин, -янин щоближче до ХХ ст., однак радянська доба асиміляційно призупинила цей процес. Позаяк теперішня культура по-згубному двомовна, то відстояти питому позицію -ц-і (-ець) у наступі продуктивної в російській мові моделі -чан-и - це, образно кажучи, елементарне бажання не дати чужинцеві (себто англічанам, датчанам, кримчанам, розумій – московитам) збити себе з ніг. Суфікси -анин, -янин, -чанин треба залишити хіба у тих позиціях, де не можна вжити суфікса -ець: Вінниця – вінничанин – вінничанка – вінничани. Слушно дивувався із засилля «анинів-чанинів» Б. Антоненко-Давидович: «Хтозна-чим не сподобались нашим сучасникам давні українські іменники полтавець і полтавка на визначення мешканця й мешканки Полтави, як і лубенець, лубенка – на позначення жителів Лубень чи канівець, канівка – на позначення жителів Канева. Появу дивовиж полтавчанин, лубенчанин, канівчанин можна пояснити лише втратою мовного чуття, забуттям законів словотворення й чергування звуків (для появи звука ч треба, щоб у назві був звук к: порівняйте: м. Гребінка гребінчанин, хоча природним є також гребінківець). Так само був би здивований М. Бажан, якби побачив, що його «краплі данського короля» у сучасних виданнях перетворилися у «краплі датського короля».

На цій самій асиміляційній дорозі прикметникові похідні: данськ-ий, даній-ськ-ий (не дат-ськ-ий, як у СУМі ІІ, с. 214), азій-ськ-ий (не азіат-ськ-ий, що тлумачений у СУМі як «те саме, що азій-ськ-ий»—І, с. 24); рівен-ськ-ий, рівн-ян-ський, Рівенщина, Рівенська область (не ровен-ськ-ий).
                                                            (І. Фаріон «Мовна норма»)

Країна  псевдонімів

ХОВАЮЧИ СВОЄ ЛИЦЕ

Практика псевдонімів почалася з давніх часів у культурах різних народів, принаймні користувалися псевдонімами вже давньогрець­кі письменники. Це потрібно було для того, щоб автор міг приховати своє справжнє ім’я, коли йому це, з тих чи інших причин ставало необхідно.
Існує чотири головні форми прикриття авторства: псевдоніми, аноніми, містифікації і плагіати. За допомогою псевдонімів автори

покривають свої твори фіктивними, переваж­но неіснуючими іменами; часом автори прикриваються окремими літерами (криптоніми), що можуть бути власними ініціалами, а можуть бути і зовсім вигадані; користуються також скороченнями, всілякими знаками і зірочками (астроніми). Коли ж про автора не подається ніяких даних, ми звемо такий твір анонімним і кажемо, що написав його анонім, тобто невідомий. Часом твір позначається прізвищем реально існуючих людей, навіть письменників, хоч насправді вони їх не писали. Це явище зветься містифікацією. Такої містифікації вжив був українсько-польський поет XVII ст. Бартоломей Зиморович, коли видав свої твори під іменем брата, також поета, Симона Зиморовича. Є також твори, так би мовити, привласнені — плагіати (від латинського слова рlаgium — викрадання). Існують також підробки і фальсифікати творів, які звуться апогрифами і псевдопіграфами.

ЗА ЯКИМИ ПРИНЦИПАМИ ХОВАЛИ СВОЇ ІМЕНА

Ідеально було б, щоб псевдонім не мав нічого спільного з автором, а був самою тільки маскою для нього. Так часом і робили, однак авторське самолюбство примушувало митця хитрувати, і він все-таки наближав псевдонім до власної особи: залишав пра­вильне ім’я чи ініціали (Лариса Косач — Ле­ся Українка, Я. Степовий — Я. Якименко), прізвище творилося за батьковим іменем (Олександр Якович Кониський — О. Яковенко, Іван Карпович Тобілевич — Іван Карпенко), творилися псевдоніми на основі назви міста й села, де письменник народився чи ж бо жив (Переходовець — О. Кониський, Колодяжинська — Олена Пчілка), фізичних ознак (Сивенький — Самійленко), власне прізвище перекладалося на інші мови (Драгоманов — Толмачев, Гребінка — Гребенкин), змішувалися склади імені й прізвища (Андринюк — Андрій Марцинюк, І. Мара — І. Манжура), створювалися так звані анагра­ми (Чивомискам — Максимович, Номис — Симонів, Хор-про — Прохор Воронин) тощо.

Тут псевдонім має подвійну структуру: Колодезем називали батька та предків Олени Пчілки, а ще вона мала садибу в с. Колодяжному на Волині.

НАЙДАВНІШІ УКРАЇНСЬКІ ПСЕВДОНІМИ

Практика псевдонімів була розвинена вже в давньоруських рукописних книгах, деякі рукописи мали імена авторів та переписуваль-ників, зашифровані цифрами, а цифри в сло­в’янському письмі позначалися за допомогою літер. Широко почали користуватися укра­їнські письменники псевдонімами з XVI ст, — були це полемісти, які виступали проти католицизму і з політичних мотивів мусили ховати власне ім’я. Відомі імена Стефан Зизаній, Іван Вишенський, Христофор Філалет, Теофіл Ортолог, Клирик Острозький — все це псевдоніми. Анонімний автор «Перестороги» так пояснює католикам причину розвитку псевдонімності: «Хто проти вас пише, той не сміє жоден імені свого в книжках написати, щоб його не спіткало, як Стефана-попа, якого в луцькій ріці втоплено за те, що обіцявся супроти вас стояти». Коли вийшов 1610 року «Тренос» М. Смотрицького, король Сигизмунд наказав заарештувати автора й видавця, а книгу спалити. Врятувало автора те, що книгу було підписано псевдонімом Теофіл Ортолог, видавець, однак, поплатився. Традиція ховати й зашифровувати своє ім’я тяглася проздовж XVII-XVIII ст. Мав свої підстави ховатися автор поеми з 1636 року «Лямент про нещасну пригоду... острозьких міщан», який затуливсь криптонімом М. Н., а також автор сатиричного вірша 1764 року, який також за­ховався під криптонімом К. Р. Часом прізви­ще писалося в акровіршах чи ж бо й саме ім’я, а інколи ім’я зашифровувалося так пильно, що лишилося й досі непрочитане.

ЩОБ БЛАГОЗВУЧНІШЕ ЗВУЧАЛО

Справжнє прізвище українського письменника, лексикографа і перекладача XVI — по­чатку XVII ст. Лаврентія Зизанія — Куколь. Очевидно, власне прізвище не було благозвучне для вух сучасників, письменник переклав його на грецьку мову — так постав звучний псевдонім — Зизаній. Його слідами пішов і брат його Стефан, який теж з Куколя став Зизанієм.

ДВІЙНИКИ

Улюблений учень Г. Сковороди М. Ковалинський, живучи у Швейцарії в місті Лозанні, зустрів там Даниїла Майнгарда, людину високоосвічену, з даром слова, філософа. Він був настільки схожий рисами обличчя, поведінкою й думками до Г. Сковороди, що його можна було б назвати найближчим родичем нашого філософа. Майнгард і Ковалинський заприятелювали, вчений запросив Ковалинського у свій чудовий загородній дім, де була величезна бібліотека, і дав змогу корис­туватися нею. Повернувшись на батьківщину і побачившись із Г. Сковородою, Ковалинський розповів йому про дивовижну зустріч. Сковорода заочно полюбив Марнгарда і відтоді почав підписуватися на листах і творах так: «Григорій вар (у перекладі з давньоєв­рейської — син) Сава Сковорода, Даниїл Майнгард».

ПСЕВДОНІМИ В XIX СТ.

Основною причиною величезного розвитку псевдонімності серед українських письмен­ників XIX ст. були акції царського уряду, ске­ровані проти української культури (Валуєвське розпорядження 1863 р. і Емський указ 1876 р.), які до краю обмежили друку­вання українською мовою. Друкуючись за кордоном (в основному в Галичині), ук­раїнські письменники мали всі підстави хова­ти своє ймення, а в самій Галичині ховалися автори за псевдонімами тому, що поліція віддавала часом їх під суд за той чи інший художній або публіцистичний твір. Так відсидів у тюрмі за свою «Робенщукову Тетяну» М. Павлик. Письменники при тому дуже часто змінювали свої псевдоніми, щоб не виявити себе, коли попередні поліція розшифрує.   О. Кониський, наприклад, послуговувався 141 псевдонімом,    П. Куліш — 47, I. Франко — 99, М. Павлик — 27, О. Пчілка — 44, а Б. Грінченко — 34. Часто І. Франко, М. Павлик та                    О. Кониський користувалися псевдонімами, щоб створити враження масовості автури їхніх видань. Це саме робила редакція львівського жіночого журналу «Мета», профіль якого змушував чоловіків-авторів виступати під жіночими псевдонімами. Особливо часто користувалися псевдонімами в сатиричних журналах. Наприкінці XIX і на початку XX ст. пристрасть до псевдонімів стала на Україні модою.

ЗА ШИРМОЮ ПСЕВДОНІМА

Панас Мирний за життя не написав жодної автобіографії, нікому не дозволяв подати в пресі навіть найголовніші відомості про себе, надрукувати портрет чи розкрити псевдонім. І хоч це неодноразово порушувалося і про те, хто ховається під псевдонімом Панаса Мирного, легко було довідатися, все-таки про письменника знали тільки найближчі друзі. Відомості про особу Панаса Мирного проник­ли в пресу тільки 1913 року. В київській газеті «Спутник чиновника», № 30 було опубліковано невеличку інформацію про ювілей П. Рудченка, де вперше розкрито його псевдонім і оповіджено про письменницьку діяльність. Подібну кореспонденцію вмістила й газета «Полтавский голос» від 29 жовтня цього ж таки року. Але ґрунтовне вивчення життя й творчості великого письменника почалося вже після його смерті.

ЖІНОЧІ ПСЕВДОНІМИ

У літературній етиці XIX ст. було за прави­ло жінкам ховати своє ім’я за псевдонімом, щоб не виставляти себе публічно. З огляду на те, жінки здебільшого не друкували своїх портретів або ж ховалися під псевдонімами чоловічими (Марко Вовчок, Грицько Григоренко). Через це перевалена більшість ук­раїнських письменниць XIX ст. ввійшли в літературу саме під псевдонімами (та ж таки Марко Вовчок, Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Леся Українка, Наталка Полтавка, Дніп­рова Чайка та інші).

ЧОМУ ВЗЯТО ТАКІ ПСЕВДОНІМИ?

Частина українських письменників увійш­ла в літературу під своїми власними іменами, хоч і користувалися багатьма псевдонімами (І. Франко, М. Павлик, О. Кониський, 0. Маковей), деякі ввійшли в літературу із з’єднаними псевдонімами та власними прізвищами (Г. Квітка-Основ’яненко, І. Нечуй-Левицький), а дехто тільки під псевдонімами (Леся Українка, Ганна Барвінок, Марко Вовчок, І. Білик, Панас Мирний). Г. Квітка-Основ’яненко взяв свій псевдонім від рідного гнізда — хутора Основи під Харковом, куди він переїхав 1831 року і де жив до смерті. Марко Вовчок витворила псевдонім від трансформації прізвища Марковичка; Нечуй постало, вочевидь, від символічного звертання до пе­реслідувачів українського слова, щоб вони про автора нічого не чули; Олена Пчілка уподібнювала себе до бджоли, яка носить мед у вулик рідної культури; Панас Мирний підкрес­лював спокійність своєї вдачі. Ларису Косач малою називали Леся, а оскільки надрукувалася вона вперше в Галичині, бувши сама, як тоді казали, з Великої України, то редакція поставила біля дитячого імені Леся географічне означення, звідки авторка — Українка. Так само з дитячого прізвиська постало звісне ім’я Марка Черемшини. Коли Іван Семанюк був малий, то відзначався великою непосидючістю. Мати часом гримала на нього:
— Вертишся, як Марко по пеклі!
Так це ім’я й прилипло до Івана, пізніше письменник додав до нього прізвище Черемши­ни, яке він узяв від назви річки Черемош — швидкої, рвучкої та бурхливої. Марко Черемшина дуже любив цю річку. Псевдонім В. Самійленка Сивенький постав від того, що так називали його знайомі, і в побуті це назвисько замінило поетові його власне. Зрештою, він і справді був «сивенький»: сивенький був у нього його пишний чуб, сивуватим видавалося безкровне обличчя, сиве було вбрання, май­же завжди притрушене сивим попелом, сиві від пороху були його чоботи.

БАРВІНКИ ТА ІНШІ

Вибираючи псевдоніми, письменники за­любки використовували назви популярних рослин, а особливо уподобали барвінок. Га­лицький публіцист Володимир Барвінський іменувався Василем Барвінком, закарпатсь­кий письменник Юрій Керекеш — Ю. Бар­вінком, Іван Тичина — І. Барвінком, західно­українська письменниця Ольга Дучимінська Олегом Барвінком, а прижився цей псевдонім у Ганни Барвінок, дружини     П. Куліша. Були й Волошки. Людмилою Волошкою назвалася житомирська поетеса Людмила Морозова, Волошкою — Іван Волошин, — письменник 20-х років нашого століття та інші. Ганною Красолькою іменував себе поет Олександр Олесь, Маком — галицький публіцист Остап  Терлецький, Марком Муравою — батько Богдана Лепкого Сильвестр, галицький поет, Розмарином — публіцист Іван Белей. Псевдоніми письменників часто походили від назв дерев, птахів, звірів, домашніх тварин.

КУРЙОЗНІ ПСЕВДОНІМИ

Деякі псевдоніми добиралися зумисно курйозно. Так, С. Русова називала себе бабою Ноною,  І. Франко мав псевдонім «В імені веча венской руской молодежи» чи «Від одної часті львівської молодіжі», С. Богданович називав себе «Дід Василь Недобитий», О. Цисс — був Гургурдядько, 0. Андрієвський — «Дон-Кіхот не Ламанський», М. Кононенко назвав себе Вівторком, а Б. Дідицький аж «Комісією До­ма Народного Русского». Побив рекорд тут, очевидно, Г. Квітка-Основ’яненко, який на­звався: «Любопытный Аверьян, состоящий не у дел колежский протоколист, имеющий хож-дения по тяжебным делам и по денежным взысканиям». К. Студинський сказав про себе, що він «Не плазун, але і без трону». Дехто із письменників залюбки вживав жіночих імен: О. Кониський був Марусею К., О. Маковей назвався бабусею Катериною, Олесь був Ганною Красолькою, І. Франко — Паулою, а      Панас Мирний — Невідомцем жіночого роду.

 (З книги В. Шевчука "Із вершин та низин")

Псевдоніми письменників, творчість яких вивчається у школі:

Григорій Квітка-Основ’яненко, Грицько Основ'яненко  –  Квітка Григорій Федорович;

Дармограй  -  Тарас Шевченко;

Павло Ратай, Панько Олелькович, Хуторянин  -  Пантелеймон Куліш;

Марко Вовчок – Вілінська Марія Олександрівна;

Руслан  -   Маркіян Шашкевич;

Ярослав  -  Яків Головацький; 

 Далібор -  Іван Вагилевич ;

Іван Нечуй-Левицький – Левицький Іван Семенович;

Панас Мирний – Рудченко Панас Якович;

Іван Карпенко-Карий – Тобілевич Іван Карпович;

Дженджалик, Марко, Руслан, Мирон, Мирон Ковалишин, Іван Живий, Один з русинів міста Львова  -  Іван Франко

Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник  -  Борис Грінченко
Леся Українка – Косач Лариса Петрівна;
Олександр Олесь – Кандиба Олександр Іванович;

Олег Ольжич – Кандиба Олег Олександрович;

Микола Хвильовий – Фітільов Микола Григорович;

Георгій Ней, Юрко Юрченко  -  Юрій Яновський

Остап Вишня, Павло Грунський – Губенко Павло Михайлович;

Іван Багряний – Лозов’ягін (Лозов’яга) Іван Павлович;

Василь Очерет – Василь Барка.

                          Особистий — особовий

Дуже часто їх плутають. Кажуть і пишуть: особистий склад військової частини (треба: особовий), особові речі учня школи-інтернату (треба: особисті). А як правильно — особиста чи особова справа, особисті чи особові рахунки? Можливі обидва словосполучення, але кожне з них треба вживати в певному контексті.

Особиста справа — це справа, яка стосується окремої особи, зумовлюється її власним бажанням і діями. Наприклад: “Мати вважала, що одруження сина — його особиста справа”.

Особова справа — сукупність документів про об’єктивні дані працівника установи, підприємства, закладу, організації і т. ін., у яких відбивається його трудова діяльність. “У начальника відділу кадрів комбінату всі особові справи в зразковому порядку” (з газети).

Особовий рахунок — рахунок конкретної людини в ощадному банку і картка, в котрій фіксується рух грошей (надходження й видача); у бухгалтерії ЖЕКу — картка квартиронаймача, куди записують нарахування плати за квартиру й комунальні послуги.

Особисті рахунки — стосунки, що склалися між певними особами. Отже, особистий уживаємо, коли йдеться про людську індивідуальність, про те, що стосується долі, почуттів, переживань, власності окремої особи. Особисте життя, особиста думка, особисті уподобання, особиста відповідальність, особисті речі; “Але ж без особистого щастя життя — не життя, людина — не людина” (Іван Франко).
Особистий — який здійснюється індивідуумом безпосередньо, а не через інших. Особистий запис. "Хворий був під особистим наглядом” (з журналу). “Взяти під особистий контроль” (з розпорядження).

Особовий — такий, що стосується особи взагалі, багатьох осіб. Входить до стійких словосполучень: особова назва, особове посвідчення, особовий склад. Цей прикметник уживається також як граматичний термін: особовий займенник, особові закінчення дієслів, особові речення.

Уживання великої літери

У складних прізвищах, іменах, псевдонімах кожен їхній компонент: Квітка-Основ’яненко, Нечуй-Левицький; Жан-Поль, Зиновій-Богдан, Марія-Тереза. Назви міфологічних істот і божеств: Антей, Аполлон, Ахіллес, Будда, Велес, Перун, Прометей; Бог, Господь, Всевишній, Вседержитель (Творець, Спаситель, Месія, Він, Його, Ним, Йому — у значенні Бог), Син Божий, Мати Божа, Святий Дух, Аллах. 

Назви історичних подій, дат, свят, релігійних понять: Ренесанс, Хмельниччина, Коліївщина, Руїна, Семирічна війна, День злуки; Великий піст, Різдво, Великдень, Біблія, Євангеліє, Масниця.

Назви найвищих державних посад нашої країни та міжнародних посад: Голова Верховної Ради України, Генеральний прокурор України, Генеральний секретар ООН.

А ось назви інших посад, звань, учених ступенів тощо починаються з малої літери: декан, директор, міністр, ректор, президент НАН України; академік, генерал-лейтенант, заслужений діяч мистецтв, народний артист України, заслужений працівник культури України, член-кореспондент; доктор наук, кандидат наук. 

У назвах груп або союзів держав і найвищих міжнародних організацій усі слова, крім родових позначень, пишуться з великої літери: Антанта, Балканські країни, Європейське Економічне Співтовариство, Співдружність Незалежних Держав, Всесвітня Рада Миру, Міжнародний комітет Червоного Хреста, Організація Об’єднаних Націй, Рада Безпеки, Троїстий союз тощо.

З цієї літери подаються найменування держав та автономних адміністративно-територіальних одиниць. Причому, коли назва держави чи автономної республіки складається з кількох слів, то всі вони починаються також з великої букви: Арабська Республіка Єгипет, Держава Бахрейн, Королівство Бельгія, Князівство Монако, Республіка Болгарія, Китайська Народна Республіка, Сполучені Штати Америки, Автономна Республіка Крим.

У назвах автономних областей та округів, а також країв, областей, районів, сільрад, господарств з великої літери пишемо тільки перше слово: Київська область, Єврейська автономна область, Краснодарський край, Ненецький автономний округ, Обухівський район, Трускавецька міськрада. Це правило поширюється й на назви старого адміністративно-територіального поділу: Вітебське воєводство, Лохвицький повіт, Чернігівська губернія, Сосницька сотня, Стародубський полк, Черкаське староство.

У словосполученнях — назвах державних, громадських, партійних, профспілкових установ й організацій як нашої країни, так й інших держав з великої літери пишемо лише перше слово: Національний банк України, Збройні сили України, Народна палата Республіки Індії, Міністерство освіти України, Федерація незалежних профспілок України, Народний рух України, Центральна управа Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Але в найменуваннях таких найвищих установ України, як Верховна Рада, Конституційний Суд, Кабінет Міністрів, з великої букви пишуться всі слова.

Правопис складених назв заводів, фабрик, комбінатів, виробничих об’єднань, шахт, установ, а також наукових і навчальних закладів, театрів, кінотеатрів, парків культури та відпочинку, клубів підпорядкований таким правилам:

а) Якщо підприємство, установа, заклад і т. ін. мають символічну назву, номер або чиєсь ім’я, то їх можна писати повністю або скорочено. При цьому в повних найменуваннях початкове слово та перше слово взятої в лапки символічної (умовної) назви пишуться з великої літери. А всі інші — з малої: Київський завод “Арсенал”, Донецька шахта “Вітка-Глибока”, Львівська середня школа № 1 імені Івана Франка, Десятий міжнародний з’їзд славістів, Центральна наукова бібліотека імені Володимира Вернадського НАН України.

У скорочених назвах перше слово звичайно подається з малої літери, а символічна назва (у лапках) — з великої: об’єднання “Кристал”, стадіон “Динамо”, фабрика дитячих іграшок “Перемога”. Одначе коли скорочена назва вживається замість повної (на вивісках, етикетках тощо), то її початкове слово пишеться з великої літери: Комбінат “Прогрес”, Кооператив “Садівник”, Середня школа № 2.

б) Перше слово власних назв академій, інститутів, науково-дослідних установ, театрів, кінотеатрів, музеїв, парків культури та відпочинку тощо пишеться з великої літери, незважаючи на те, що воно є родовим позначенням: Книжкова палата, Державний музей українського образотворчого мистецтва, Парк культури імені Максима Рильського.

в) З великої букви починається перше слово складених назв типу: Київський будинок мод, Харківський палац метробудівців, Львівський палац одруження.

З цієї літери може писатися перше слово й скороченого найменування, якщо відповідна повна назва вже згадувалася в тексті, а також — на вивісках: Будинок учителя, Клуб трамвайників, Палац урочистих подій.

Коли ж до складу найменування установи входить сполучення, яке може виступати як її самостійна назва (без початкових слів), то воно подається з великої літери: Оперний театр (від Державний академічний театр опери та балету імені Тараса Шевченка), Третьяковська галерея (від Державна Третьяковська галерея) і под.

Астрономічні назви (незалежно від кількості їхніх складників) пишуться з великої букви: Велика Ведмедиця, Волосожар, Марс, Сатурн, Юпітер, Велика Магелланова Хмара, Молочний Шлях, Сонце, Земля, Місяць.

Так само і народні назви сузір’їв та галактик: Великий Віз, Чумацький Шлях, Пасіка, Квочка тощо. Родові означення при астрономічних назвах починаються з малої літери: зірка Альтаїр, комета Галлея, сузір’я Великого Пса, туманність Андромеди.

Назви сторін світу — захід, південь, північ, схід — звичайно подаються з малої літери. Якщо під цими найменуваннями розуміють краї чи народи, тоді ставимо велику букву: Далекий Схід, Західна Україна, курорти Півдня, Південне Полісся, Північна Буковина, Східна Європа.

  

Дещо про засоби милозвучності

Невід’ємною ознакою освіченої, всебічно розвиненої особистості є висока мовленнєва культура, що передбачає вміння активно використовувати як знаряддя спілкування сучасну літературну мову з усіма багатствами виражальних засобів, з притаманними їй нормами. Засвоєння цих норм здійснюється в процесі шкільного навчання. Опановуючи літературні норми, діти вчаться розпізнавати ознаки правильного літературного мовлення, користуватися мовними засобами, властивими певному стилю висловлювання. Шкільна програма включає ознайомлення учнів з милозвучністю української мови, засвоєння її найважливіших евфонічних засобів

Кожна мова має певні засоби милозвучності. Для української мови характерне уникання важкого для вимови нагромадження звуків. Найчастіше збігаються два приголосні звуки, що не складає особливих труднощів для говоріння і читання. У мовному потоці звуки сполучаються так, що створюється плавне, приємне, ритмічне мовлення.

Шкільною програмою передбачено ознайомлення учнів з окремими засобами милозвучності: чергування у-в, і-й, спрощення в групах приголосних та ін.

Милозвучність української мови досягається природним чергуванням у ній окремих голосних і приголосних звуків, можливістю вживати фонетичні варіанти слів та словоформ. Саме таким варіантам необхідно приділяти постійну увагу на уроках української мови і літератури. З’ясовуючи евфонічні явища в українській мові, виділимо ті з них, що найчастіше впливають на мелодійне звучання мовленнєвого потоку — сполучуваність звуків на межі слів і словоформ у реченні й тексті. Такі засоби мають практичне значення для мовлення і повинні вивчатися в середній школі, насамперед на уроках фонетики, орфоепії, граматики і стилістики.

Збіг кількох звуків усувається вживанням фонетичних варіантів самостійних та службових слів, яке називають евфонічним чергуванням. Воно допомагає уникати невмотивованого нагромадження однакових голосних та приголосних звуків. До них належать варіанти прийменників (префіксів) в — у (ув, уві, вві); від — од (оді); над — наді, під — nidi, перед — переді та інші, сполучників і — й, щоб — щоби, хоч — хоча, часток б — би, ж — же, лиш — лише, ще — іще, а також варіанти іменників чоловічого роду в давальному відмінку однини на — ові, -еві (єві), -у, -ю, прикметників чоловічого й середнього роду в місцевому відмінку на— ому/-ім (-їм), прислівникові варіанти типу зное — знову, звідкіль — звідкіля, більш — більше, варіанти дієслівних форм: робити — робить, купатисъ — купатися, ходім — ходімо, пишіть — пишіте і под. Більшість з названих варіантів давно закріпилася в мові і складають її норму (це відбито в «Українському правописі») [11; 14-16].

Прийменники у, в, сполучники і, й, початкові букви у, в та і, й чергуються в ряді позицій. Так, закономірним є вживання у, і між приголосними, а в, й між голосними. Наприклад: Порожній млин і без вітру меле (Нар. твор.). Задумався дуб темношатий у сяйва холодного грі (В. Сосюра). Перед нами розляглися поля, рябіючи в очах то зеленими поясами жита, то жовтуватими сходами пшениці, то чорною грудою ріллі (Панас Мирний). Вам стане тепло й ясно од світла його [I. Франка] очей, а його мова здається не словом, а сталлю, що б’є кремінь і сипле іскри (М. Коцюбинський).

Ці правила діти легко засвоюють і порушень у мовленні не допускають. Інші ж випадки чергування у-в, і-й викликають у школярів значні труднощі. Пильної уваги потребують такі випадки вживання у, в:

• перед в, ф, льв, св, тв, хв і под. (незалежно від закінчення попереднього слова) вживається у, а в інших випадках — в: Beлике значения у формуванні характеру дитини має приклад батьків; Одягнені у хвою, шумлять схили Карпат; Юрко повів мене стежкою у свої володіння (А. Михайленко);

• після паузи, що на письмі позначається розділовим знаком, перед приголосним пишеться у: Це було у Львові. У клас зайшла молода жінка, учителька математики;

• після приголосного перед голосним здебільшого вживається і, а не й: Вірю в пам’ять і серце людське (Б.Олійник); Ярослав Мудрий розвинув і удосконалив багато з того, що започаткував Володимир (О. Субтельний); а після голосного перед приголосним можливі обидва варіанти — і та й, хоч перевага надається останньому: Дми не дми — не до Різдва дме, а до Великодня (Нар. тв.); Іній на деревах — на мокре літо і недорід (Нар. тв.);

• на початку абзацу і речення завжди вимовляємо й пишемо і: Світ мов казка. I пізнаємо ми його за допомогою слова (I. Цюпа).

Якщо попереднє слово закінчується на голосний звук, а наступне починається на приголосний, між ними вживають в, й. Наприклад: перебувала в Києві; вона й він. Коли ж наступне слово відповідно починається на в, й, то перед ним уживають у, і: Земля ворушилася у воді, а голубе небо нерухомо лежало в ній (Г. Тютюнник); Було сказано, що і йому треба взяти участь у цій роботі.

Якщо після голосного, крім у, наступне слово починається двома приголосними, з яких перший звук чи обидва є глухими, то краще вживати прийменник у, особливо при повільному темпі мовлення: прийшла у свій кабінет, місце у словнику, виражається у складанні слів. Зразки дотримання такого чергування у— в, і—й зустрічаємо в текстах нехудожніх стилів. В усному мовленні при швидкому темпі та в художньому стилі спостерігається вживання в, а не у: Як хороше пройтися тобою, земле моя, особливо в жнивну пору. Коли поля стиха подзвонюють струнами стеблин, коли над гречками гудуть арфи і снують свої струни невтомні бджоли, коли жайворон грає в блакиті на першій скрипці, а соняшники б’ють у литаври (І. Цюпа). У такій позиції і здебільшого не переходить в й: Сонце підбилося вище і пригрівало (Г. Тютюнник); У радісній праці, клопоті щоденному (ішла весна, несла радість                    (В. Козаченко).

Перед голосним незалежно від паузи і закінчення попереднього слова пишеться не у, а в. Наприклад: жив в Одесі, побував в Оксани та ін.

Після голосного перед наступним приголосним залежно від ритму та темпу мовлення можуть уживатися у, в або і, й. Наприклад: Нині, як ще ніколи в історії, кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі й тривоги. Нині особливо кожен мусить почувати себе органічною часткою великого собору людської цивілізації, всім своїм єством бути пружним каменем у цьому соборі, щоб самовіддано тримати на собі його споруду. Бо хай вона де в чім недосконала і вже зістарена, але вона — єдиний храм людського духа і нам її добудувати, а не будувати на новому місці (О. Гончар). Крім закономірних чергувань у—в, і—й, у наведеному тексті зустрічаємо й таке вживання цих варіантів, яке залежить від темпу мовлення, консонантного оточення тощо.

На початку речення чи абзацу перед приголосним перевага надається звукові у, а перед голосним — в. У віршованій мові, де звуки виконують ще й римотворчу функцію, ця закономірність часто порушується: В землі віки лежала мова і врешті вибилась на світ (Олександр Олесь); У око окунь, як плавуча клуня, торкається, і світ на скалки: сутінь                          (Е. Андрієвська).

У прозовому мовленні звук і на початку речення, абзацу та після паузи на межі речень не чергується з й. Наприклад: І от, коли моя добра господиня лягла спати, я оце допіру пішов і взяв їх (три золоті десятки) (В. Підмогильний); Але тут всі разом чують крик і переводять очі з змія на землю. Іде Федько. Іде і кричить (В. Винниченко).

Іноді зустрічаємо вживання й замість і на початку речення чи абзацу, але воно може бути виправдане лише у віршованому мовленні, в усіх інших випадках є порушенням літературної норми.

Крім поширеного чергування у—в, в українській мові зрідка вживаються ув—уві—вві: Він кожному якраз ув очі каже сміло   (І. Франко); Засіяла зірка уві млі (П. Воронько); Він тремтів та схоплювався з лави, як хто ввіходив до хати                                                (М. Коцюбинський).

Варіанти ув—уві—вві поширені лише в художньому та розмовному мовленні, а в інших стилях вживається у або в.

Створенню евфонічності сприяє чергування з — із — зі (зо) — ізі. Прийменники з-із уживаються здебільшого паралельно. Варіант з виступає найчастіше між голосними, перед чи після голосного: І воює, і гарцює з усієї сили (Т. Шевченко). Між приголосними вживається варіант із. Наприклад: Діти стояли мовчки і не зводили очей із своєї веселої їдальні                                       (О. Копиленко); Сподівалася тільки на себе, на свій легкий норов, на добру душу, яка мала тепер поєднати в собі, може, й зло разом із добром (П. Загребельний); І блідий місяць на ту пору із хмари де-де виглядав (Т. Шевченко). Прийменник із здебільшого вживається після голосного кінцевої частини слова перед с, ш або перед сполученням приголосних на початку наступного слова. Наприклад: У неспокійній ночі Тихович разом із сходом сонця зірвався на рівні ноги (М. Коцюбинський).

Зі вживається перед сполученням приголосних на початку слова незалежно від паузи та закінчення попереднього слова. Наприклад: Улянка підвелась, підхопила книжки і, перейшовши через струмок по сухій деревині, звернула зі стежки (І. Цюпа). Зі школи на майдан вивалила дітвора (А. Головко). Чіткої послідовності в чергуванні з—зі (зо) немає, крім сполучення типу зі (зо) мною. Варіант зо вживається і в конструкціях на означення приблизної кількості: днів зо три, разів зо два.

Чергування із — зі (зо) має певні семантичні відмінності: причинові та просторові відношення передаються частіше сполученням зі + іменник: зі злості, зі (зо) сміху, зі (зо) сну, зі столу, зі сходу; означальні відношення або просторові, спрямовані назовні, передаються сполученням із + іменник: вправи із синтаксису, завдання із стилістики.

Прийменник від з од, префікс віді- з оді- чергуються переважно в художньому та розмовному мовленні. Наприклад: Далекі луки виблискують росами і такою зеленявою, що очей від них не можна відірвати (Ю. Збанацький); Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію (О. Довженко); Сашко на момент одірвав погляд од прицілу (Ю. Яновський). У науковому, офіційно-діловому стилях найчастіше функціонує варіант від.

Крім названих вище чергувань, допомагають уникнути надмірного збігу приголосних звуків варіанти ж—же, б—би, між—межи, хоч—хоча, щоб— щоби і под. Вони урізноманітнюють звучання мовленнєвого потоку й полегшують його сприймання під час слухання і читання. Тому на уроках вивчення службових частин мови варто звернути особливу увагу і на їх варіантність Вони відіграють важливу текстотворчу функцію. Отже, увага до них під час розвитку мовлення учнів необхідна. Наприклад: Мабуть, кожному в дитинстві хотілося хоч на якусь мить стати маленьким, як комашка (О. Малов); І хоча цямриння робиться тепер з бетону, а човнярський промисел уже забутий, та все одно столітніх дубів меншає (А. Топачевський); Густе віття переплелось межи собою — і над тобою, мов баня зелена, кучерява                        (М. Коцюбинський); Між матір’ю і сином настав мир і лад (Панас Мирний).

Як справедливо зауважує В. Ващенко, варіанти словоформ мають конкретне семантичне або стилістичне осмислення. Є тексти, — говорить він, — дуже чутливі до них, а є й байдужі. Поширення і культивування паралельних форм виявляється в текстах стилістично напружених, переважно в художніх. А з текстів художнього стилю вони проникають і в інші стилі. Використання таких варіантів як засобу милозвучності тісно пов’язане з їх стилістичним забарвленням. Однак деякі з них втрачають це забарвлення і вживаються лише для створення приємного звучання тексту.

Так, форми давального відмінка однини іменників чоловічого роду на -ові, -еві (-єві), -у (-ю) вживаються для забезпечення милозвучності. Таке чергування є нормативним. Якщо поруч у тексті є два і більше іменників чоловічого роду, то закінчення чергуються: Франкові Івану Яковичу або Франку Іванові Яковичу; поетові Малишку або поету Малишкові. Хоча дехто з дослідників твердить, що ці форми мають певне стильове розшарування: у художньому стилі частіше вживаються іменники на -ові, -еві(-єві), а в науковому — на -у(-ю), все ж основна їх функція — забезпечення милозвучності в тексті будь-якого стилю. Наприклад: Письменникові-романісту Павлові Загребельному; ректорові Миколаївського державного університету; студентові-першокурснику Шевчукові Івану.

Для місцевого відмінка однини іменників чоловічого роду, що означають назви істот, характерні паралельні форми на -у(-ю), -ові, -еві(-єві), які теж виконують евфонічну функцію: на товаришеві, товаришу, на письменникові і письменнику. Вживання паралельних форм таких іменників найчастіше залежить від звукового оточення флексії: Так багато було зараз у ньому, Юркові, що цього багатства не можна було тримати тільки для себе, воно рвалося геть — треба було поділитись цим багатством (Ю. Смолич). Форма Юркові тут доцільніша, ніж Юрку, бо їй передують два у (у ньому). Щоправда, в сучасній українській мові намітилася тенденція до вживання в назвах істот закінчень -ові, -еві(-єві), зокрема в офіційному мовленні: панові, ректорові, начальникові.

Варіанти місцевого відмінка прикметників чоловічого і середнього роду часто вживаються для створення милозвучності. Наприклад: Промовець при повній тиші й лагідному ранковому супокої говорив запально. На півслові змовк, навіть рука з золотим пенсне завмерла в недокінченім фігурнім жесті (Іван Ле). Чергування паралельних прикметникових форм у наведеному прикладі сприяє усуненню одноманітності граматичних засобів і забезпечує приємне звукове оформлення тексту.

Цю ж функцію виконують паралельні форми місцевого відмінка однини займенників, порядкових числівників та дієприкметників. Як показують спостереження, форми на -ому вживані в усіх стилях літературної мови. Форми на -ім як засіб милозвучності поряд з формами на -ому переважають у художньому стилі, зокрема в поезії.

До евфонічних засобів належать варіанти ряду дієслівних форм. Щоправда, сфера їх уживання поширюється здебільшого на художній і розмовний стилі, де ці форми несуть ще й додаткове стилістичне навантаження. Так, форми типу читати, знає, беремо, ходім, несіть — стилістично нейтральні, а їх варіанти читать, зна, берем, ходімо, несіте мають стилістичне забарвлення і за межами художнього й розмовного мовлення не вживаються. Використання паралельних форм дієслова у цих стилях сприяє урівноваженню в тексті голосних і приголосних звуків: Треба рушать! Поснідать би не завадило, а? (Г. Косинка). Бездонний зміст; але не знаєм ні граматики, ні словника, що — життя говорить (В. Барка). Дай же руку мені і ходімо у даль (А. М’ястківський). Візьмімо, товариші, по жмені землі, — звернувся Орлюк до товаришів (О. Довженко). У наведених прикладах кожна з паралельних форм, крім стилістичної, виконує евфонічну функцію перед приголосними маємо дієслово з кінцевим голосним.

Досить поширеним є чергування варіантів зворотних дієслів. Творення цих форм строго відповідає законам евфонічності мови; до дієслів із закритим кінцевим складом додаємо частку-суфікс -ся (смієшся, зробився), а з відкритим — -сь або -ся (сміюсь, зробилася). Чергування дієслівних форм на -ся(-сь) дає змогу уникати одноманітності у фонетичному оформленні тексту. Ці варіанти допомагають позбутися зайвого нагромадження однакових звуків і врівноважувати кількість закритих чи відкритих складів: Бойова дружба народжувалась і міцніла швидко, як швидко часом і кінчалась через скороминучість життя (О. Довженко). Трійця, після Різдва та Великодня, вважалася в народі одним з найбільших світ      (О. Воропай). У першому реченні дієслова на -сь сприяють урівноваженню в тексті голосних звуків, особливо [а]. У другому — дієслово на -ся допомагає уникнути збігу приголосних звуків. На жаль, не всі мовці дотримуються цього чергування, і часто художні, наукові, публіцистичні тексти вражають перенасиченістю дієслів на -ся.

Евфонічності сприяє низка прислівникових паралелей типу знову — знов, чому — чом, позаду — позад, більше — більш, звідсіля — звідсіль тощо. Такі варіанти прислівників зустрічаємо в художніх текстах. Наприклад: Навколо тільки дуби та клени — глушина, і нікого-нікогісінько навкруги (О. Донченко). Нараз усе навкруг заслало сірою пеленою дрібного дощу           (С. Журахович). Маковейчик передає команди Брянського, а сам думає, заклинає, щоб знову де-небудь не порвало кабель (О. Гончар). Цілі гори білої ревучої піни бились об каміння, скакали вгору, закручувались гребенями і знов падали назад на каміння (І. Нечуй-Левицький).

Спостереження показують, що усічені варіанти переважають у поетичному мовленні, де вони є ще й засобом ритмізації тексту. У прозі ж продуктивніші варіанти з кінцевими голосними. Вони характерні для наукового, публіцистичного, офіційно-ділового стилів.

Отже, щоб надати мовленню милозвучності, легкості й невимушеності, щоб розповідь була не тільки джерелом певної інформації, а й приємною на слух, варто дотримуватися правил чергування звуків і доцільного використання паралельних граматичних форм, властивих українській мові.

Розглянуті засоби милозвучності української мови є необхідним матеріалом для роботи над мовленням учнів під час опрацювання фонетики, лексики, граматики і стилістики та в позаурочний час. Досконале знання української мови випускниками середніх шкіл неможливе без засвоєння однієї з важливих її фонетичних ознак — евфонічності.

Марія Пентилюк, доктор пед. наук, професор Херсонського педагогічного університету

Схема аналізу епічного і драматичного творів

1. Короткі відомості про автора (передовсім ті, що допоможуть краще зрозуміти специфіку твору).

2. Історія написання і видання твору (у разі потреби).

3. Жанр (роман, повість, оповідання, трагедія, комедія, власне драма тощо).

4. Життєва основа (ті реальні факти, які стали поштовхом і матеріалом для написання твору).

5. Тема, ідея, проблематика твору.

6. Композиція твору, особливості сюжету, їхня роль у розкритті проблем.

7. Роль позасюжетних елементів (авторських відступів, описів, епіграфів, присвят, назви твору тощо).

8. Система образів, їхня роль у розкритті проблем твору.

9. Мовностильова своєрідність твору (на рівні лексики, тропів, синтаксичних фігур, фоніки, ритміки).

10. Підсумок (художня цінність твору, місце цього твору в доробку автора та в літературі загалом тощо).

Схема аналізу ліричного твору

1. Короткі відомості про автора (передовсім ті, що допоможуть краще зрозуміти специфіку твору).

2. Історія написання і видання твору (у разі потреби).

3. Жанр твору (громадянська, інтимна, релігійна лірика тощо).

4. Провідний мотив твору.

5. Композиція твору (варто пам’ятати, що в ліричному творі сюжет відсутній, натомість увага зосереджується на певному почутті, виділяють такі композиційні етапи почуття:

·         а) вихідний момент у розвитку почуття;

·         б) розвиток почуття;

·         в) кульмінація (можлива);

·         г) резюме (або авторський висновок).

6. Ключові образи твору (звернімо увагу, що найчастіше визначальним у ліриці є образ ліричного героя – це умовна дійова особа, думки й почуття якої розкриваються у ліричному творі).

7. Які мовні засоби сприяють емоційному наснаженню твору (йдеться про лексику, тропи, фігури, фоніку), як саме?

8. Версифікація твору (рими, спосіб римування, віршовий розмір, вид строфи), її роль у розкритті провідного мотиву.

9. Підсумок.