Статус епістолярного стилю

Листування  є одним із засобів спілкування людей у побуті, в особистому житті, у процесі виробничих відносин чи у ділових стосунках.  Цей комунікативний процес регулюється як знанням мовної системи та дотриманням норм уживання мовних одиниць, так і сукупністю екстралінгвістичних факторів та соціальним досвідом.
Саме комунікативна діяльність людей має вплив на вдосконалення мовної спроможності, адже засоби спілкування функціонують згідно з умовами, ситуаціями і цілями комунікантів. Це є свідченням того, що комунікативний акт залежить від правил, які діють у певному лінгвокультурному середовищі. Тому важливо дослідити, як здійснюється відбір і реалізація оптимальних у конкретній ситуації засобів спілкування та тональності відповідно до комунікативних намірів і завдань. З огляду на це спробуємо описати листи як комунікативно-прагматичні та лінгвостилістичні утворення.

         Слід  зазначити, що у мовознавстві і до сьогодні не  визначено чітко місце епістолярію у функціональній стилістиці. Дехто із мовознавців, зокрема            І.Г.Чередниченко, С.Я.Ярмоленко, О.М.Гвоздєв, Е.Г.Різель, не виділяють епістолярний стиль. І.Чередниченко кваліфікує його як різновид або писемну форму розмовно-побутового стилю, зважаючи на те, що він досить точно фіксує і відбиває активні зміни в усно-розмовному мовленні. У монографії «Нариси з загальної стилістики сучасної української мови» (1962) учений розглядає листування в межах так званої «мови живого усного загальнонаціонального спілкування» і зауважує, що «невимушеність і безпосередність у доборі засобів мовного спілкування, характерні для розмовно-розповідної мови, властиві також мові неофіційного листування. Отже, в загальностилістичному плані немає підстав виділяти особливий епістолярний стиль». Листування ж між літературними персонажами, що зустрічається в художніх творах, він зараховує до художніх текстів.

      У довідковому виданні «Українська мова. Енциклопедія» (2000р., автор словникової статті С.Я. Єрмоленко) виділяється шість стилів (розмовний, публіцистичний, науковий, офіційно-діловий, художній, конфесійний) і наголошується, що недоцільно виокремлювати епістолярний стиль, оскільки його «диференціальні ознаки...перекриваються ознаками більш узагальнених структурно-функціональних стилів (офіційно-ділового, публіцистичного, розмовного)».

      Прихильники іншого погляду (В.Л.Наєр, Т.В.Радзієвська, С.І.Комарова,       С.І. Гіндін) пропонують визначити епістолярне мовлення як «міжстильове явище, здатне існувати в рамках чи на базі того чи іншого функціонального стилю або поза їх межами». Свою думку В.Наєр мотивує тим, що епістолярна форма писемного мовлення наявна в усіх стилях мови, зокрема, ділове листування -  в офіційно-діловому, науковий лист  -  у науковому, листування на шпальтах преси  -  в публіцистичному. При цьому епістолярні тексти в мовному плані відповідають вимогам  цих стилів, а у структурно-композиційному  -  зберігають властиву їм сталу форму. Листи, які стоять поза будь-яким функціональним стилем, «підпорядковуються в цілому і головному (за певних відмінностей у частковому) одній інваріантній композиційній моделі і, таким чином, об’єднуються в єдиній формі мовленнєвої варіативності», яка є специфічною ознакою епістолярного жанру.

       Цієї ж думки дотримується Т.В.Радзієвська і вказує, що різні типи епістолярних текстів вирізняються відмінними у функціональному аспекті прагматичними ситуаціями й настановами. Дослідниця доречно наголошує, що епістолярні утворення не спроможні сформувати єдиний функціональний стиль, оскільки вирішують неоднакові комунікативні завдання й не виробляють єдиного комплексу типових комунікативних засобів для їх розв’язання. Таким чином, за Т.В.Радзієвською, епістолярне мовлення є гетерогенним у функціональному відношенні і розуміється як «множина функціональних підкласів, які не можна зводити до  «спільного знаменника».

      Поділяючи погляди Т.І.Винокур, М.М.Кожиної, Л.М.Кецби на статус епістолярного стилю, С.І.Комарова визначає його як гібридний чи синтетичний функціональний різновид мови, що займає особливе проміжне місце серед інших функціональних стилів і характеризується певною функціонально обумовленою лінгвістичною структурою, високим рівнем проникливості й комунікативною спрямованістю.

       Я погоджуюся з поглядами  М.В. Ломоносова, О.І.Єфимова, Л.І.Мацько, К.В.Ленець та ін. Ці вчені визнають епістолярне мовлення як окремий функціональний стиль. Ще М.В.Ломоносов у відомій праці «Передмова про користь книг церковних у російській мові» відніс листи у прозі до низького стилю: «Низький стиль містить висловлювання третього роду, тобто такі, яких немає в слов’янському діалекті, змішуючи із середніми, а від слов’янських загально не вживаних взагалі віддаляється через пристойність матерій, якими є комедії, веселі епіграми, пісні, у прозі дружні листи, опис звичайних справ. Простонародні низькі слова можуть мати в них місце за власним розсудом».

         О.І.Єфимов у «Стилістиці художнього мовлення» серед шести стилів виокремив епістолярний, як такий, що властивий для листування й щоденників.

          У програмі зі стилістики української мови для філологічних факультетів вищих навчальних закладів (упорядник Л.І.Мацько, 2002р.) як різновид літературної мови розглядається епістолярний стиль, покликаний обслуговувати офіційно-ділове й приватне,  родинне, інтимне спілкування.

         К.В.Ленець, прихильниця цих поглядів, зазначає, що епістолярний стиль здійснює апелятивну функцію мови, яка «полягає у звертанні до адресата з бажанням увести його в коло певних подій, поінформувати про щось, викликати почуття, співзвучні з емоційною настроєністю автора».

       На мою думку, епістолярне мовлення складає окремий стиль, що не передбачає змішування стилістично різнородних елементів.

       Оскільки епістолярій  є явищем структурно-композиційним, то і листування має набір специфічних мовних засобів та стандартизованих формул, у яких відбився процес становлення і розвитку стилю. До того ж кожен лист складений за відповідними правилами написання епістолярних текстів. Епістолярний стиль є однією з небагатьох моделей комунікацій, що діють у практиці, які враховують такі важливі параметри, як ситуація і сфера спілкування, інтенційний фактор, форма мовлення, в тому числі способи організації початку й кінця мовлення,...а також стратегії і тактики ведення комунікації.

      Епістолярному стилю властиві специфічні мовні засоби та композиційна структура.

      Основними чинниками комунікативної структури, які значно впливають на функціональну характеристику епістолярію, є такі:

1)    часовий і просторовий параметри;

2)    фактор мовної особистості адресанта й реципієнта: будова епістол та їх комунікативний зміст визначаються індивідуальною когнітивною системою мовця, його психічним та емоційним станом у конкретний момент, комунікативною метою. У той же час епістолярне мовлення залежить від соціального статусу реципієнта, його інтересів, ставлення до спілкування тощо;

3)    комунікативна ситуація, мета спілкування;

4)    мовна компетенція адресанта й адресата;

5)    сфера комунікації, репрезентована різновидами епістолярних текстів: офіційним чи приватним листуванням;

6)    на рівні тексту велику роль відіграють часткові структурно-семантичні фактори, до яких належать композиція утворення, розміщення частин, обсяг повідомлення, характер інформаційних стратегій тощо.

      Саме комплекс усіх цих компонентів регулює відбір мовних одиниць різних рівнів,    структуру повідомлення, використання оптимальних способів впливу на адресата відповідно до комунікативних завдань. Як наслідок, система мовних засобів епістолярного стилю набула стандартизованого вигляду, зумовленого специфікою мовленнєвого акту, його змістом і функціональним спрямуванням. Крім цього, епістолярне мовлення характеризується надзвичайно різноманітною тематикою. Це пояснюється тим, що листування обслуговує всі сфери людського буття: побут, особисте життя, професійні, ділові стосунки, суспільно-політичну діяльність тощо. Розповідь завжди ведеться від першої особи, і хоча листування позбавлене зорового та слухового контактів, усе ж епістолярне спілкування передбачає наявність, як правило, уявного співрозмовника.

        Отже,  я погоджуюся з поглядами М.В.Ломоносова, О.І.Єфимова, Л.І.Мацько, К.В.Ленець, які виокремлюють епістолярне мовлення в самостійний функціональний стиль, покликаний обслуговувати офіційно-ділове й приватне побутове спілкування.