"Милий краю, тобою лиш болію і живу" (Дослідження творчості Романа Петріва)

«Милий краю, тобою лиш болію і живу»

«Така вже доля нашого народу. Живучи в оточенні агресивних сусідів і маючи миролюбивий характер, він протягом багатьох століть був позбавлений державності. Окупанти, що видавали себе за визволителів і братів, намагалися відібрати від нього мову, культуру, право мати батьківщину», – відзначив   літературознавець Ю. Белега, член Спілки письменників України, у передмові до книги Р. Петріва «Розчарована осінь». Намагалися відібрати, а ми наперекір всьому маємо Україну. А це – найдорожче. Так, недруги наші, щоб зробити з українців  мовне низькосортя, котре працюватиме на «старшого брата» і дякуватиме «за шмат гнилої ковбаси», перш за все нищили українську еліту.  Найкращі борці за Волю України поклали життя у нерівній боротьбі з окупантами. Парадоксальний факт: чим більше людина зробила для визволення України, тим менше її цінують.

До тих, хто поклав «на жертовник Свободи свій талант», належить і Роман Петрів. Небагато нам відомо про цю людину. Та і як воно могло бути по-іншому, коли, за словами поета, «по полях, по толоках дитинство розлетілось», коли «війна навела в нім порядок», коли пережив жахливий мор політв’язнів у тундрі, де

Лежать рівно штабелями,

Наче зняті з пилорами

Мерзлі горбилі.

 Усе своє життя наш земляк виливає у рядках поезії. Як підкреслює М.Дубас, «форма вірша для нього впродовж усього творчого шляху, як і життєвого, лишень обгортка для дум, для акумуляції наснаги, для боротьби за високі ідеали справедливості і свободи, для їх утвердження і прищеплення наступному поколінню. У тій боротьбі, як зазначив у одному з віршів, він  «пройшов життя в рядах піхоти».

У час здобуття української державності Р. Петрів не шукає і не сподівається винагород, слави чи якихось почестей за самовіддане і безкомпромісне служіння рідному народові.

Сам автор у поезії «Україні» характеризує себе дуже скромно:

Хто я такий? Клітина твої крові,

Енергій творчих миттєва іскра.

Слабенький звук в твоїй дзвінковій мові

В одвічнім змагу кривди і добра.

Автор просить  Батьківщину скріпити його «надією своєю» і думки його нащадкам передати.

У «Гімні Україні» поет відзначає, що

шлях наш незмінний: до світла, добра

З Христом і Шевченком на стягу…

Так, для митця Україна є нероздільною  із Христом і Шевченком. Без них наше життя не є життям.

Сам поет підкреслює, що справжній український дух у нього пробудили Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка – титани українського духу. А хто не читає твори цих письменників, той не орієнтується в житті, таких людей легко переконати у будь-чому, дуже просто перетворити  їх на будь-кого.

Україна для Р.Петріва є все: «альфа і омега», вершина «бажань, дорога і мета». А майбутнім нашим є «життєдайна нива і праця… кожний Божий день».

Звертаючись до українців у поезії «Співвітчизники», автор закликає покинути все, «що нас ділило, хай блудний син заходить в дім». Просить, щоб ми  любов’ю зігріли  кожного українця і кожен із нас «всепрощу хай знаходить» у цьому домі. В домі  під назвою Вільна Україна. І не можна її ділити, адже

Одне в нас сонце і Вітчизна,

і дощ на всіх, і спека – всім…

А якщо трапиться крутизна –

за руки взявшись, перейдім.

А їм, справжнім дочкам і синам України, треба зовсім мало: лише хочеться, щоб після того, як уже останнього пом’януть, прийшов той час, коли про невідомих борців,

б‘ючись в груди на найвищім рівні,

скажуть тихцем: вони в борні нерівній

підняли нас, негідних,із колін

       («Багато пройдено, побачено, почуто…»).

На запитання, чи почувається Роман Петрів щасливим, він відповідає  ствердно, адже є корисним для народу і для родини… але на перше  місце поставлено щастя України. 

Під небом блакитним наш лан золотіє,

Хвилює пшениця в козацьких степах.

Розбуджена Воля майбутнє нам сіє, 

 неволя зосталась в народних піснях

                                                          («Гімн Україні»).

Звертаючись до України у своїх поезіях,  митець підкреслює:

Нині ти інша – державна, дужа

і Світ розмовляє з тобою,

а ти, роздерта сама собою

у марнославнім двобою,

майбуття своє бачиш не дуже

                     («Україні»).

Р.Петрів не мислить себе без України: нею він живе, мислить, любить.  Але для того, щоб Україна не зникла з карти світу, потрібно кілька речей: мова наша солов’їна, історія з неатрофованою пам’яттю, єдина церква (щоб не було більше тих роздорів між людьми) і потрібна єдино українська  ідеологія. Це та складова, якою живе наша країна. Із відсутністю однієї з її частин зникне держава… Про це варто пам’ятати всім.

Кажуть, велике бачиться здалека. Можливо, потрібні роки, щоб оцінили справжню велич цього поета.

І сьогодні він творить, не випускаючи пера з натомлених рук, радіє кожному дню, радіє сонцю і усмішці природи, людям і Україні, котра, здобувши Волю, «протирає очі, здивована, що стільки літ проспала».

Такий він, наш  земляк, Р.Петрів – справжній українець. Все життя поета, вся його творчість пройняті любов’ю до рідної Батьківщини, чию «землю зогріли любов’ю мільйонів сердець».