НЕЗАБУТНІ СТОРІНКИ ПАМ'ЯТІ (Дослідження творчості Романа Петріва)

Лиш імена їх ще живуть

У пам’яті про наші втрати,

Про Чорний Ліс, Волинь, Карпати,

Мов щораз просять: "Не забудь…"

                             ("Ясени Янкевича-Крука")

І Роман Петрів не забуває, бо це і його минуле, бо це минуле нас усіх. Минуле, котре мине лише за умови, якщо про нього пам’ятатимемо. А якщо забудемо, воно може знову повторитись. У наступному витку історії.  Пам’ять про загиблих   забороняє нам кинути в непам’ять «крутіж запеклої борні нерівних сил собі ворожих», бо ж патріоти боролись «за Правду заповідей Божих у нашій отчій стороні». Не може канути в забуття

І той льодяний жах в’язниць,

тортури в камерах покути,

Той трупний запах із пивниць,

Який ще й досі мож почути!..

Віддавши молоді роки боротьбі за незалежність України, переживши жахи у ГУЛагівських таборах, спізнавши переслідування після виходу на волю, Р.Петрів залишився непохитним у своїх переконаннях. Не забуває митець і про своїх друзів, котрі поклали життя за вільне майбуття. Їм наш земляк присвятив багато творів, серед цих поезій чільне місце займає вірш «Сурмач волі». Поезія має присвяту незабутньому Михайлові Палідович-Карпатському:

Так, це був він – творець «Ідеї й чину»,

Сурмач передніх ліній боротьби,

Своїй Вітчизні вірний до загину –

Одна із жертв геройської доби.

У більшості випадків могили наших героїв є невідомими, «ніхто не знає, де його могила, – похований  без знаку, без прикмети». Про це подбала колишня влада:

Такі злочинні, як сама, секрети

ще й досі береже ворожа сила

 ("Останній постріл генерала").

У «Сонетах болю» мукам невинних співчувала і сама природа:

То була ніч, поранена і хвора,

сльозило небо і земля стогнала.

Стогнала, оскільки не могла байдуже дивитись на те, як "полуторка військова захарчала" і  повезла вантаж незвичний:

Льняний рукав, скривавлений з рукою,

Стирчав над ними, наче знак окличний…

Автор ніколи не забуває моменти боротьби із ворогом, адже він, як і друзі, не пересиджував удома, а з гвинтівкою в руках ішов проти ворога:

Бо й я не всидів в тихій хаті,

В тисках навальної біди –

Пішов за вами теж туди…

Й не раз пролежав на гранаті.

І Роман Петрів не забуває, бо це і його минуле, бо це минуле нас усіх.

І Роман Петрів не забуває, бо це і його минуле, бо це минуле нас усіх

Та доля його врятувала, він залишився, аби жити і робити все для того, щоб таке свавілля більше не повторювалось. Тепер миколаївчанин бореться з допомогою пера. У одному із "Трьох сонетів до О.Ольжича" автор відзначає:

Та Господь милував – живу,

Дійшов якось в добу нову

І навіть… диво! – до Парнасу!

 Може, й тому твій Дух з ірею

Являється мені з зорею

І вабить на космічну трасу

        ("Я – йому").

 В іншому своєму творі – "Свідок" – автор  підкреслює, що  і досі

Буває хіть в дозвіллях вечорових

Сповільнити ходу, призупинити час

І в пам’яті поміряти ще раз

На всіх широтах пройдені дороги:

Лінивих буднів каторжні обози

З чужим добром утопій та оман,

Пролиту кров, солоний піт і сльози,

Гектари цвинтарищів каторжан.

Хоча пройшло багато часу і "добрі діла, по волі Бога, стають оздобою землі", та

 За хвилину – думка справа

 З протестом гнівним: схаменись!

Мовчати ти не маєш права,

Бо суд іде, а ти спізнивсь.

Твої зізнання в ході справи –

Свідоцтво Правді під хрестом,

Надійний човен переправи

Перед розібраним мостом.

У поезії "Степанові Янкевичу-Круку" митець розмірковує над тим, чи не прийшов ще час  «якори спустити», адже «каторги вже списують в музей». Та в той же час автор констатує той факт, що "не знаходить дому Одіссей, не знає, де могила Пенелопи". А відтак

Даремно там, у нетрях глуму й страти,

На островах рудого Сатани,

Ховав у серці кращі думи-сни

Про милу старість в стінах свої хати.

Старечу рать, поколену нуждою,

Змітають вихри нової пори…

І затишком їм рідні прапори,

Підперті міцно долею гіркою.

Своєму другові Михайлові Корецькому митець присвятив поезію "Незабутній". Незабутній тому, що був найкращим другом і залишається ним у пам’яті досі. Адже кажуть, що людина живе доти, доки її пам’ятають. Пам’ятає автор свого друга, хоча

Він тут поліг, упав на сніг –

Своїй землі на груди,

І вже нема…

Така зима…

І тиша, тиша всюди.

Лиш вдалині

По кружині

Летять, летять

Псалтир читать,

Справляти похорони.

Пам’ять не забуває… Друзі справжні не забуваються ніколи.

 Такими є сторінки пам’яті Романа Петріва.

На з'їзді політв'язнів у Львові (2006р.)