Творчість моїх учнів

Лозінська Наталія 

Дивак

Дощ начебто змив увесь бруд. А ні, залишив частинку грунту в людях. Похмурі обличчя, захмарене небо. Важкі рухи, легкий туман. Постаті.

Він не такий, як усі. Зеленкуваті штани, сорочка в грубу клітинку розстібнута зверху, немає верхнього одягу і взуття. Цей дивак усміхався, хоча стояв у велетенській калюжі. Сорочина вже змінила колір, повністю промокла. Я лише стояла і дивилася. Він сміявся, а дощ усе лив. Його радість витікала через край, наче дощова вода з тоненької заіржавілої ринви. У його вусі блищав, здається, козацького часу кульчик. Губи зливалися з кольорами неба. Він танцював, босі ноги зморщилися від холоду. Тиша, я наче чую симфонію. Він створював її… чи моя уява? Він особливий, у ньому не було бруду… Люди проходили, сміялися, скоса дивилися…

Мій подих затамувався. Невже він радіє дощу? Думки приходили і йшли, шукаючи відповідей. Здавалося, дощ змив усе. Я не бачила людей, їхніх похмурих парасольок, калюж, зверхніх поглядів. Навколо лише танець дощу і музика. Він пішов, а я і не помітила. Змінив моє життя, хоча ні – не змінив. Лише погляд тепер у мене інший.  Секунди, години… яка різниця …уже інший погляд, інше життя. Лише обернулась – і ось уде минув рік…

Сиджу на ганку. Теплий літній день.  Осінь близько. Де він? Можливо, десь в Індії шукає нові релігії чи в Англії попиває чай  і милується Біг- Беном.   Як він живе без дощу?

Теореми, правила, числа – ніщо не йде в голову. Думки про дощ. Мороз по шкірі… знайома сорочка. Це він? А ні, здалося.

Той самий день, 10-ті числа, інший лише рік. Час не спинити… шкода. Смуги чорні, білі, фіолетові. Інколи хочеться, як у кіно, якщо не надто цікаво, встати і піти. Стою, ті ж місця, парасолька, дощ, похмурі обличчя. Де ж він? Очікування вбиває … Десять хвилин, година… холодно. Розумію, що я не така, як усі. Парасолька, сумний погляд. Боюся холоду. Тож хочеться знову почути цю мелодію. Танцюю, сміюся… Я така ж , як і він, - дивачка.

Раптом задумалась: а як його звати? Можливо, якщо ввести «дивак» в гуглі,      з’явиться він? Ні, немає. Здавалося, все так просто: соцмережі, блоги, чати… Знати хоча б ім’я чи вік. Люди залежні не від наркотиків чи алкоголю. Ні, найбільшою залежністю нашого часу є інтернет. Хоча, можливо, соняшникове насіння..? Захотілося створити блог. Як же його назвати? Назву «Дивачка». Ні, погана ідея… ще «підсяду» на інтернет.

Декілька хвилин… цей час може змінити більше, ніж роки. Дощ змінює більше, ніж цунамі. Сподівання вбивають нас. Люди і досі не можуть позбутися грунту…А я завжди буду шукати відповідь… Запитання з’являються і зникають. Він став найбільшою загадкою для мене. А можливо, найбільшим щастям.