Дослідження творчості Романа Петріва. Миколаївська СШ№3 напередодні війни 1941 року

Роман Петрів. Миколаївська СШ№3 напередодні війни 1941 року

Восени 1937 року  записали мене до Миколаївської семирічної школи. У цей час вона була єдиною у Миколаєві і чи не єдиною неповно середньою – у цілому районі.

Викладання тут велося виключно польською мовою, і майже всі вчителі були уродженими поляками. Кажу «майже» тому, що один із них, Антін Гарасимів, був українцем, а ще один, Мартін Віндіш, – німцем.

Директор, Теодор Вайда, – людина  середніх літ, разом із дружиною мешкав у школі, на першому поверсі, праворуч від головного входу. Тут знаходилась і його канцелярія (двері її тепер замуровані), де проводилися записи вступників та, за необхідності, зустрічі з батьками.

Сторожем при школі служив чоловік середнього віку, Вінцент Свобода, на якому тяжіли обов’язки, пов’язані з господарством. Мешкав на подвір’ї школи в одноповерховому будинку, який ще до сімдесятих років стояв і навіть служив гуртожитком для школярів із віддалених сіл.

За школою простягався пришкільний город, частина якого була у користуванні директора, а решта відпускалася школярам для практичних занять. Господарював на цій ділянці переважно сторож. Доходами від нього розпоряджався директор.

Опалювання на освітлення школи було газове. За справністю газових мереж та світильників дбайливо стежив сторож, маючи це на своїй відповідальності. Мала школа і свою навчальну майстерню з десятком новеньких столярних верстатів. Містилася вона на першому поверсі, останній клас по коридору зліва. У сусідньому залі-світлиці відбувалися розмаїті шкільні імпрези, а також частували убогих миколаївських школярів (двічі на тиждень) скромним «посілкем», кавою з молоком та булочкою.

Збоку школи, навпроти костела, простяглося просторе подвір’я «боїско», куди в теплі, погідні дні школярі вибігали на перерви подихати свіжим повітрям. Вранці, перед початком занять, усі класи збиралися тут на молитву. Всі ставали обличчям до костела і чекали команди. Учень-семикласник (як правило – поляк) перед зібраними оголошував: «До молитви!» Котрась із дівчаток-полячок читала вголос «Отче наш» по-польськи, безумовно, а опісля українка проводила «Богородице Діво» по-українськи. Після молитви співали всі разом один куплет добре знаної пісні «Кеди раннє встайов зоже…»

Мій четвертий клас «Б» знаходився на другому поверсі по коридору зліва. Вела його пані Гелєна Кропельніцка. Вчила польської словесності та природознавства. Уроки української (руської) мови мала пані Славіньска, арифметики – Войцеховська, а наймолодша у педколективі – Майковська - співи і малювання. Релігію для греко-католиків викладав о.Федусевич, для римо-католиків – о.Непокуй. Ручної праці вчив у майстерні А.Гарасимів.

Клас мав не більше двадцяти учнів обох статей. Половина із них були українці, друга – поляки і жиди. Уроки релігії для греко-католиків відбувалися на місці, в учбовому класі. Римо-католики мали для цього окремий клас на другому поверсі. Визнавці Мойсеєвого закону збиралися там, де було вільне місце, частіше у світлиці.

Не зайвим буде згадати, що Миколаївська школа мала чимало учнів із навколишніх сіл. Навчалися тут діти не тільки, скажімо, з близького Дроговижа, Розвадова, Радіва чи Великої Волі, але й з Вербіж, Гонятич, Верина, Малої Волі, Стільська тощо. Ходили, розуміється, пішки і не завжди взуті і пристойно одягнені. Ходили, незважаючи на погоду, на сніги і завірюхи, коли дні такі короткі, що учні вдома їх не заставали.

У кожному класі на передній стіні висів хрест із розп’яттям, нижче – державний герб – білий орел в короні, а по його боках портрети маршалка Польщі та президента. У 1938 році школа отримала «гонорове» звання «Ім. маршалка І.Пілсудського».

Керівником нашого 5-го «А» класу став новоприбулий вчитель Тадеуш Михалюньо. Вчив польської мови та співу. Провадив, разом із тим, шкільну ощадкасу, що мало прищепити дітям навички до економічної дисципліни та бережливості. Кожний учень повинен був заощадити щотижня хоча б один грош. За це отримував один «пункт» (помітку у нотатнику вчителя) та похвалу.

У п’ятому класі «поділ годин» збагатився новими уроками: історія та географія Польщі. Провадив їх найстарший вчитель у школі – Валеріан Натшеба. Колишній легіонер Пілсудського кульгав на праву ногу та ходив із милицею. Проте був усіма шанований за свої демократичні засади та любов до дітей.

У школі дозволялися легкі фізичні покарання за пустощі. До сієї вольності був особливо охочий М.Віндіш. Не проминав нагоди застосувати до заповзятих пустогонів «тростинової каші». Найбільш численними були завжди четвертий, п’ятий та шостий класи. Кожен із них ділився на «А» і «Б». Четвертий зазвичай поповнювався прибулими із сільських початкових шкіл. Сьомий натомість зменшувався внаслідок вибування із шостого класу до гімназій. Були й такі, котрі на шостому закінчували навчання взагалі. У 1939 році я, одинадцятирічним підлітком, закінчив шостий клас. По дорозі до сьомого мене випередила війна. Навчання почалося щойно у жовтні. Але се була вже інша школа.

Двох наших вчителів, Т. Михалюня та Ф. Врубеля, мобілізували на війну, і вони до Миколаєва більше не повернулись. Інші вчителі-поляки недостатньо володіли українською мовою, яка при новій владі стала не лише мовою викладання у школі, але й засобом порозуміння взагалі, мусили покинути вчительські посади і шукати собі інших занять.

Школу реорганізовано. Вона стала середньою, «десятиліткою», і хоч не мала ще старших учнів, проте набирала більший штат вчителів. Знайшли нарешті працю наші миколаївські матуристи М.Пришляк, М.Корецька, М.Шаран.

А. Гарасимів посів посаду директора школи.

Прибували вчителі і зі східних областей України. З’явився В.Смеречинський з дружиною – викладачем математики, Гордієнко, Козакевич, Лєсная Л.,Баранюк та ін.

Появились учителі-євреї. Емілія Губель, Ханея Ганель, Лівшиц та ще одна жінка, імені якої вже не пам’ятаю.

Оскільки це явище було в цей час дивовижним, відношення учнів до вчителів-жидів ставало явно неприязним. Однак Є.Губель (до речі, стриянка),яка викладала у нашому класі історію, зуміла згодом завоювати собі симпатії учнів і стала всіма шанованою і улюбленою вчителькою. Іншим це давалося важче.

На початку 1940 року у школі скасували уроки релігії. У класі, де вони відбувалися для поляків, помістили шкільну крамничку, у якій місцева жидівочка торгувала своїм дешевим крамом. Завдяки цьому учні дістали нагоду познайомитись із смаками таких, досі не бачених, делікатесів, як хамса, пряники та соняшникова халва.

Програма радянської школи істотно відрізнялася від польської не лише мовою викладання, але й кількістю запрограмованих предметів. Тому постановою вищою всіх учнів західноукраїнських шкіл залишено «репетувати» повторити свій клас ще один рік. Гімназистів, котрі повертались із розформованих львівських та стрийських гімназій, зараховано до сьомого класу. У класах стало тісніше і гамірніше.

Зовні і всередині школу розмаїли радянською символікою, портретами більшовицьких вождів та червоними полотнищами з гаслами, які ми ще не зовсім розуміли. Відразу відчулася політизація школи, а з нею небезпека простодушних висловлювань. Між християнами і жидами поглибилися відчуження і недовіра. Створено піонерську організацію. Право вступу до неї надавалося спочатку кращим учням, але першими вступали жиди.  Піонервожатою стала вчителька російської мови – Ліза Михайлівна Лєсная. Згодом до вступу в піонери стали заохочувати всіх і цікавитися тими, хто вступати вагався.

Новий навчальний рік 1940-1941 почався в атмосфері морального пригнічення. Поповзли чутки про арешти та виселення на Сибір заможніших та свідоміших громадян.

 Перша хвиля арештів пронеслась у липні 1940 року. Жертвами її стали молоді хлопці з Миколаєва та сусідніх сіл.

Для функціонерів в НКВД не було таємницею існування на Миколаївщині широко розгалуженої Організації українських націоналістів, просвітян та інших патріотичних українських організацій. Кілька членів ОУН розконспірувалися самі  у сутичках з відступаючими польськими військами. Вони потрапили в руки ЧК першими.

Виявляти українське підпілля таємно допомагало польське та жидівське населення. Вербування поліційної агентури почалось і серед українців, особливо із членів КПЗУ.

У грудні 1940 року настала черга і на Миколаївську школу, де завдяки притоку колишніх гімназистів укріпилася міцна молодіжна ланка ОУН.

Діяльність організації в той час полягала у переведенні через кордон річці Сян молодих хлопців для формування на німецькому боці українських військових частин.

 Одним із її членів рахувався і Олесь Сколоздра з Розвадова.

Чекістам вдалося завербувати його своїм агентом. З його допомогою не важко було вивідати про інших членів групи.

10 грудня 1940 року почались у Миколаївській школі арешти. Весь восьмий клас опинився «під ковпаком». Прямо з класу взяли Степана Янкевича. В Миколаївськім КПЗ вже сиділи Корда, Гринь, Скрипець Микола та Патерко з Розвадова. Наступного дня привели Метежака Миколу, Гнатіва Михайла, Іщака Романа, Корецького Корнеля, Устіяновича Миколу, Кічака Євгена та Мельника, Паньківа з Дроговижа. Головацького і Яніва схопили вже на мості через ріку Сян. Не залишили чекісти на волі і свого агента Сколоздру Олеся. Він розділив долю всіх тих, кого зрадив.

Після арештів у школі запанував страх і гнітюче відчуття приреченості. Тим більше, що ніхто із викладачів не давав жодних пояснень всього того, що сталося. Вдавали, що це нікого не обходить, що це проводяться профілактико-виховні заходи.

Десь по новому 1941 році настало ніби підтвердження такої версії. Одного дня до світлиці скликали всіх учнів старших класів. За учительськими столами сиділо все керівництво школи і кілька вчителів. Чільне місце зайняло троє військових в портупеях та з ромбами на петлицях.

Один із них, як ми пізніше довідалися, був чоловіком нашого завпеда – Козакевич – начальник районного НКВД.

Не всі учні відразу помітили, що біля «начальства» збоку сидять недавно заарештовані Гнатів Михайло, Іщак Ромко та Володимир Брендота. Обстрижені під «нульку», вони мовчали похнюпивши голови.

Комісар Козакевич коротко розповів, про що йдеться.

Гнатів, Іщак та Брендота – учні восьмого класу – були підло обмануті ворогами радянської влади і втягнути у контрреволюційну  організацію.

Зважаючи на їхній молодий вік (їм ще не виповнилось і сімнадцяти) та непричетність до кримінальних злочинів, радянська влада дарує їм провину і звільняє від ув’язнення для чесної праці.

Хлопців звільнили, їхні долі, покручені у лабіринтах життя, стали мені відомими роками пізніше. Але це вже стосується позашкільних споминів.