«На жертовник Свободи
свій талант я кинув»
Роман Петрів належить до того легіону української еліти,
котрий ніколи не працював на «старшого брата», ніколи не прогинав спини перед
сильними світу сього задля солодкого життя. Це тонкий лірик із глибоким почуттям власної гідності, який
пише про те, що проходить через серце.
Ім’я нашого земляка не є відомим широкому колу читачів.
Та воно і не могло бути по-іншому, бо молодість його в лісах у боротьбі з
окупантами промайнула. У складі УПА молодий вояка стояв на захисті своєї землі,
свого дому, своїх батьків. Потім пішли
більшовицько-радянські тюрми та ГУЛаги… а далі постійний нагляд КДБ.
Моє життя –
сумний випадок
Народився Р.Петрів 11 лютого 1927 року в с. Велика Воля у
родині хлібороба. Можливо, сама назва села посприяла тому, що все життя ця
людина віддала боротьбі за волю рідної
України. У своїй новелі «Велика Воля» письменник подає одну із версій
походження цієї назви: «Знайшов своїх
волів уже смерком. Лежали під розлогою
грушею і вдоволено ремигали… На фільварок приїхав десь коло півночі.
Де ти пропадав? – запитав здивовано гуменний.
Волів шукав…
А де ж вони пощезали?..
На волю повтікали… на волю!
І стало це урочище від тоді Волею називатись».
Саме серед чарівливої української природи з її загадковою
красою пройшли дитячі роки митця. Як згадує сам поет, «Стежинами вузькими по
полях, по толоках дитинство розлетілось, десь скочило в полин, сховалося в
житах».
Роман Петрів у складі дитячої футбольної команди (1940)
Початкову освіту здобув у рідному селі. Першою вихователькою
була бабуся, оскільки мама весь час була на роботі. Виростав без батька. Більшу
частину свого часу проводив не вдома, а у священика, у котрого була одна
єдина дочка – Славця. Саме їй, подрузі дитинства, присвятив Р.Петрів багато
віршів. Завдяки спілкуванню із сім’єю священика хлопчик швидко навчився читати.
І під впливом друкованого в тодішніх дитячих журналах –
«Дзвіночок », «Світ дитини», «Наш приятель» тощо – відчув потяг до
віршованого слова.
На уроці трудового навчання у Миколаївській школі
Продовжив навчання хлопець у Миколаївській
семирічці, згодом – у Львівській торговельній школі. Ще студентом у 1943
році вступив до лав ОУН і виконував доручення антинацистського підпілля.
Після відступу німецької армії у 1944 році продовжив боротьбу в підпільних
рядах ОУН проти нового окупанта. Займає пост помічника референта пропаганди
повітової екзекутиви.
Варто зауважити, що доля ніколи не була милостивою
до цієї людини. Сам митець писав: «Моє життя – сумний випадок. Війна навела
в нім порядок». Уже 22 березня 1945 року з групою підпільників натрапив на
засідку енкаведистів. У цій сутичці був важко поранений. Його схопили і
запроторили у Дрогобицьку слідчу тюрму. Там, за заздалегідь придуманою
легендою, аби вберегти від репресій батьків, Василь Петрів (справжнє ім’я
митця) назвався Романом Писарчуком із Тернопільщини. Військовий трибунал
запроторив Романа Писарчука на 10 років у воркутинські
концтабори.
Роман Петрів у воркутинських таборах
Після смерті Сталіна його, як і багатьох інших
в’язнів, засуджених неповнолітніми, звільнили з-під варти і навіть дозволили
повернутися в Україну. Навесні 1955 року нашого земляка покликано на військові
збори до Сарн, завдяки чому він став солдатом запасу 2-ої категорії. Та 1957
року його викрили, знову заарештували вже як Василя Петріва.
На військових зборах у Сарнах (1955)
Так йому повернули справжнє прізвище, ім’я й…
поновили звинувачення. Але до придбаного імені – Роман – упродовж років
звикли друзі, знайомі, зрештою... і він сам. Тож надалі закріпилося воно за ним і
в побуті, і в літературі. Петріву присудили нових 10 років виправних таборів, з
яких відбував (на той раз у Добровлазі в Мордовії) шість. У 1963 році
повернувся до рідного Миколаєва, де опинився під постійним наглядом КДБ до часу
розпаду комуністичної імперії.
Роман Петрів після повернення із заслання (Львів, 1968)
У 1968 році, під час заворушень у
Чехословаччині, мобілізований в діючу армію, але на кордоні біля Ужгорода
(через відомі причини) звільнений у запас, за що дотепер щиро вдячний
полковникові із політвідділу дивізії, котрий вчасно зорієнтувався і рішуче
запобіг участі Романа Петріва в тій ганебній воєнній авантюрі. Тепер відомий
митець живе в Миколаєві. У нього щаслива сім’я, із дружиною Іриною вони
виховали трьох прекрасних дітей. Син Любомир разом із сім’єю живе у Канаді,
дочка Зоряна зі своєю родиною – у Канаді, а Романа разом із
своєю сім’єю є миколаївчанкою.
Дружина Ірина
Найбільше щастя - онуки
Немає коментарів:
Дописати коментар