Дорогами пам'яті

«На жертовник свободи свій талант я кинув»

Дорогами  пам’яті

Більшість із нас  знає Романа Петріва лише як чарівного лірика і недооцінює красу його  прози. А шкода: він же і прекрасний новеліст. Є у цього майстра слова більше десятка чудових творів про життя Галичини у міжвоєнний час. Зі сторінок збірки «Звіти пам’яті» до нас промовляють і мирні  селяни із їхніми мріями і розчаруваннями, і  українське підпілля, котре в умовах криваво-репресивного утвердження більшовицької влади на теренах Західної України у 40-х роках ХХ ст. не здалося ворогові. А не перемогли нас, бо є  люди, котрі і самі не дають себе перебороти, і інших наповнюють незламною силою українського духу. Вони живуть тим же життям, що і всі, але їхній дух – кремінь, що не дробиться на маленькі частинки.

Роман Петрів є неперевершеним майстром стислої, драматичної за змістом ліричної соціально-психологічної новели про життя селян нашого регіону. І хоча поки що ім’я письменника не стоїть поряд з іменами найвидатніших новелістів світу, його лаконічні розповіді вражають своєю виключною правдивістю, непідробною оригінальністю і неперевершеною художньою досконалістю. Вже з перших хвилин, як тільки починаєш читати сторінки збірки, поринаєш у  хвилюючий вир подій того часу, починаєш жити думками героїв твору…

Душа людини завжди цікавила літературу. А саме жанр новели здатний показати найдальші і найтонші струни нашої суті.   

Глибокого ліризму сповнена новела «Велика Воля»… Письменник із любов’ю та теплом згадує далеке дитинство, коли «ще малим хлопчиною… бігав за ялівками» запитував сивого дідуся «про давнє минуле, як то колись було». Та іноді такі світлі розповіді застеляли темні хмари несправедливості цього життя. Дідусь розповідав про те, що «фільварочок там був файний, гуральня… Але потім – всьо пішло на сплату жидам за борги. Пани-дідичі гулящі були. По Інталії та по різних Парижах волочилися, а гуменні тягли, що вдавалося…». «І вон той лісок смерековий, що із видолинку гейби виліз на поле». У ці розповіді вкраплюються перекази старожилів про найдавніші роди поселення Велика Воля.

А наскільки тонко передав автор щиру віру дитини в те, що у неділю не може початися війна: «Про ту війну уже всі горобці цвірінькають, а її як нема, так нема. Та й неділя сьогодні. Хто ж таке видів, щоб у неділю?..» («На свіжих стернях»). Та не послухала війна міркувань дитини, прийшла вона на нашу землю невчасно: в неділю (хоча коли вона буває вчасною?). І ота війна принесла біду усім воюючим. Словами діда Андроніка автор по-філософськи роздумує над суттю поняття «війна», для діда війна – «забава  Смерті. Кому довелось погуляти на тій забаві, слухати її музику, шалені крики танців і вирватись з неї живими, ті, вважайте, споріднені кров’ю… Навіть якщо воювали один проти одного».

«Пожовклі, покрючені пальці на руках, нижня губа, що тримала вишневий цибушок, тіпалась, як від комариних уколів. Видно, пережите далось йому добре взнаки, не втратило досі виразності та душевних подразнень навіть під плином двох десяток мирних літ».

Герої новел Романа Петріва – люди з великої літери, у них  і досі живе ота невмируща військова гідність:  «… коли ти, пане добродію, ранговий цугсфірер і на тобі цісарський мундир з двома хрестами, а перед тобою – твій обер-лейтенант, та ще й русин… і до того – теж поранений, то… хоч би ти був – не дай Господи! – без обидвох ніг – не станеш перед ним як-небудь, бо то тобі… не якийсь комедіант у циліндрі чи крамар у трафіці, а фронтовий офіцер, бо то не тільки йому, але й тобі честь» («На свіжих стернях»).

Слід зазначити, що всі новели створені на основі реальних фактів із життя самого автора. Це саме він у дитинстві пастушкував разом із друзями, це саме їм розповідав дід Андронік про друга Данила. Над долею цього стрільця і розмірковує пастушок Славко: «Данило був січовим стрільцем, став на війні інвалідом і не отримує пенсії лише тому, що не маємо держави, за яку він воював. Українську Галичину завоювала Польща і тепер українським дітям доводиться ходити до польської школи, співати польські пісні і розмовляти з вчителями польською мовою… А  хіба це справедливо? Хіба так має бути?

Хлопець по-своєму роздумує над повоєнною політичною справедливістю і співає ще голосніше, ще завзятіше:

Ой, ладуйте, хлопці, кріси гострими кулями,

Бо патрулі дають знати, що ворог за нами…

 Хлоп’яча пісня виривається з-поміж струнких вільх і розбігається луною понад потоком пісковими скалами. Ніхто її не зупиняє, не глушить на мальовничій сільській вольниці. Пісня – голос вільної душі, клич дитячого палкого серця». А голос дитини – голос майбутнього, котре ніколи не зупинити, цей голос не дозволяє і нам стояти на місці та молить не віддавати свою волю злим ворогам.

Та непрохана страшна війна не слухає дитячого палкого серця, не слухає голосу розуму.  Таки прийшла вона до людей… «Перші її зловіщі звуки далися чути після полудня 23 червня басовитим гулом бомбовозів, що строгим порядком по три летіли з півдня у напрямку Львова». Рядки новели «Йшла дорогами війна» переносять нас у воєнний Миколаїв: «Перші відступаючі частини Червоної армії появились у Миколаєві ранком у суботу 28 червня. Змарнілі від перевтоми, від безсоння, мовчазні і злі, вони йшли куди попало в напрямі на схід, несучи  в руках і на раменах довгі зі штиками гвинтівки та кулемети. Всіх їх мучила пекельна спрага». Страшна  війна… страшна реальність тих днів. Роман Петрів усіма сторінками своїх новел, кожним промовленим словом звертається до нас із проханням зберегти мир… Читаймо твори нашого талановитого земляка і насолоджуймося прекрасними хвилинами зустрічі із мистецтвом слова!