"Поезія - це завжди неповторність..."

У 1999 році на 30-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було вирішено щорічно відзначати Всесвітній день поезії 21 березня.

 «Поезія, – як  зазначено в ухвалі ЮНЕСКО, – може  стати відповіддю на найгостріші та найглибші духовні запити сучасної людини, але для цього необхідно привернути до неї якнайширшу громадську увагу».
Крім того, Всесвітній день поезії повинен дати можливість ширше заявити про себе малим видавництвам, чиїми зусиллями, в основному, доходить до читачів творчість сучасних  поетів, літературним клубам, які відроджують споконвічну традицію живого звучання поетичного слова.

Цей день, вважає ЮНЕСКО, повинен сприяти створенню в засобах масової інформації позитивного образу поезії як справжнього сучасного мистецтва, відкритого людям.

Генеральний директор ЮНЕСКО закликав усі держави-члени, громадські організації та асоціації у Всесвітній день поезії віддати належне поезії та задуматися над тією фундаментальною роллю, яку вона відіграє в діалозі між культурами — в діалозі, який є гарантом миру.

Вважається, що перші  вірші-гімни були створені в 23 ст. до нашої ери. Автор віршів — поетеса-жриця Эн-хеду-ана (En-hedu-ana), про котру відомо лише те, що вона була дочкою аккадського царя Саргона.  Эн-хеду-ана писала про місячного боге Нанне та його дочку, богиню ранкової зірки Інанне.

 Гімни Енхедуанни вважалися священними.

Віршована форма аж до епохи Відродження шанувалася в Європі як одна з основних умов краси і була практично єдиним інструментом перетворення слова на мистецтво.

Перший Всесвітній день поезії пройшов у 2000 році в Парижі, де розташована штаб-квартира ЮНЕСКО. У цей день в різних країнах світу влаштовуються фестивалі, вікторини та конкурси відомих і поетів-початківців.

 Ліна Костенко

*****

Є  вірші  –  квіти.  

Вірші  –  дуби.  

Є  іграшки  –  вірші.  

Є  рани.  

Є  повелителі  і  раби.  

І  вірші  є  –  каторжани.  

Крізь  мури  в'язниць,  

по  тернах  лихоліть  –  

ідуть,  ідуть  по  етапу  століть… 

    ******        

Поезія  згубила  камертон.

Хтось  диригує  ліктями  й  коліном.

Задеренчав  і  тон,  і  обертон,

і  перша  скрипка  пахне  нафталіном.

Поезія  згубила  камертон.

Перецвілась,  бузкова  і  казкова.

І  дивиться,  як  скручений  пітон,

скрипковий  ключ  в  лякливі  очі  слова.

У  правди  заболіла  голова

од  часнику,  політики  й  гудрону.

Із  правдою  розлучені  слова

кудись  біжать  по  сірому  перону.

Відходять  вірші,  наче  поїзди.

Гримлять  на  рейках  бутафорські  строфи.

Але  куди?  Куди  вони,  куди?!

Поезія  на  грані  катастрофи.

І  чи  зупиним,  чи  наздоженем?

Вагони  йдуть,  спасибі  коліщаткам...

Але  ж  вони  в  майбутнє  порожнем!

Як  ми  у  вічі  глянемо  нащадкам?! 

Красива українська поезія. Надя Ковалюк. "Не згадуй про мене..."