Притча про Любов та Кохання

В одній звичайні людській душі жили Любов і Кохання.

Вони були схожі, як близнюки, але вели себе чомусь по-різному. Кохання було від природи сліпим, Любов мала стовідсотковий зір.

Коли Кохання впритул не помічало недоліків, Любов чудово бачила їх, беззаперечно приймаючи.

Коли Кохання гуляло під місяцем і дарувало квіти, захлинаючись у вирі щасливих емоцій, Любов терпляче чекала самотніми холодними ночами. Коли Кохання розпливалося в компліментах, Любов говорила жорстку правду, лікуючи болем.

Кохання знало безліч ніжних слів, Любов просто вміла дарувати насолоду.

Коли кохання кричало „я не проживу без тебе!”, любов, тихо помираючи, відпускала на свободу.

Коли кохання безсило билося в істериці, вимагаючи взаємності, Любов проводила безсонні ночі біля лікарняного ліжка, ні на що не зважаючи.

Коли кохання, дивлячись в постаріле зів’яле лице, відвернулося, і, жаліючи себе, розтануло, як сніг, залишивши душу назавжди, Любов залишилась, вдихаючи життя в холодні посинілі губи.
— Я тут безсила, — сказала Смерть, тихо танучи слідом за Коханням.
— Чому ж так відбувається? – запитав молодий Ангел у старшого „колеги”, зазираючи з цікавістю у сповнену Любов’ю душу.
— Все просто, — відповів Старий Ангел, який на своєму віку бачив мільйони звичайних людських душ.
— Все просто. Коли народилося Кохання – засяяла нова яскрава зірка, даруючи красу і радість всім навколо. Коли народилася Любов – посміхнувся Бог. А посміхається він, повірте, не так часто.