Галина Приріз "До них прилетять журавлі"

ДО  НИХ  ПРИЛЕТЯТЬ  ЖУРАВЛІ

(новела-реквієм)

    Українська хата, де є образ, рушники, добро в хлібині, прощення в свічці, мудрість у криниці та віковічна віра в Різдвяній куті та  Великодній пасці.

    Та ось несподівано прийшла лиха година. Снаряд розбив, спалив та зруйнував сім'ю, родину, любов… Образ … плаче миром… Здригнулися слова Т.Шевченка  «Присплять лукавії її…», «Ох, не однаково мені!»

   То, певно, час платити дорогою ціною за стояння скраю, за тихість почуттів безболісного нерва, за ледь не відібрану мову, за те, що лишали дім та їхали в чужі світи за кращим.

   Це ж, наче птах із простріленого неба, тепер шукаємо гніздо, яке спалили круки.

    Та маємо ж  тисячолітню історію, води Дніпра та близького нам Дністра і скелі Довбуша, і пісню Карпат біля ватри, і село, неначе писанка село, і дзвін церковний у серцях, і милі кроченьки малят, і пам'ять край хреста, і добро в горнятку молока із бабусиних рук, і працю, яка тремтить у руках батьків, і допомогу волонтерів та кожного із нас, та й  всіх небайдужих у світі. Та ще палаючий тризуб. Та ще … «Не вмерли України ні слава, ні воля…» Та погляд, який мають лише українці, величний та впертий (не зламати, не спалити, не відібрати, не здолати). А разом із тим є у нас історія України, яку маємо творити ми – ми і зараз. І немає права схибити, бо не простять, бо окрадуть, бо то є наша єдина земленька, бо не посміємо тоді подивитися самі собі в очі … десь там… на самоті… у відбитку тихого ставка.  Совість не дозволить, душа не допустить, пам'ять запалить, а життя відстоїть. Хай танки і «Гради» - залізні, хай кулі й снаряди – щербаті, хай котел та блокпост – вогняні. Та ще труни синів наших у квітах, лампадки скорботи в руках кожного, та розуміння того, що ми гідні часу, який маємо відстояти, захистити й засіяти зерном, добром, правдою та миром.

   І постала на варті Небесна Сотня, яку пострічав у небесах князь Ігор поглядом доскіпливим. Данило Галицький за вольність аж здригнувся.  Лесю Українку тіло зболене пече за те, що … прізвище палає. А що ж Франко? Він із душі волає: «Та рятуйте! Та не втратьте!» Стефаник поглядом попелить отих, які ховаються за димом.

    Маємо нині згарище брехні, чужинства, холоднечі.

    Який же то реквієм звучить тепер у серцях!!!

    Яке ж то полотно у фарбах крові пишуть хвилини…

    Які ж то ноти з гами болю вкладають у музику ночі…

    Де ж та гідність, що на Хортиці гартувалася?..

    Чи стане порятунком образ, який до Львова внесли?..

     Тепер, після крику, сліз і втрат, прийшов час іти … дорогою України, що мощена… крилами та камінням із Майдану.

    Що ж вдіяти зі стогоном лікарень, які не мали ліків для обпечених душ? «Білими ангелами» називають медиків, котрі вгамовували біль м'яким поглядом віри, добрим словом надії і теплим дотиком любові в долонях.

   Що ж маємо казати, як був на Майдані каліка в інвалідному візку? Чи він сильніший духом? Так! Сильніший мудрістю життя од тих, які стріляють ночами, які вселяють переляк в очі дітей, які пронизують тишу кулями. А він? Той чоловік, певно, так хотів замість себе посадити в той візок … війну! Аби відчула, як  то завдавати болю, як то терпіти муки!

    … Нова віха літопису? Нова сторінка часопису? Та ні! Свій Майдан Українопису!

     Чи зранені дерева весною зацвітуть? Так. Буде цвіт, як ті слова для мами та коханої, які не сказані та вбиті. І маки зацвітуть яскраво, бо тої зими кров падала на землю і ставала нелукавою правдою.

    Маємо тепер Скрижалі, на яких життя, дароване Господом, викарбувало імена кожного, хто йшов на Майдан. Ішов зі зброєю чи з ліками, з торбиною крупи та хліба чи з книгою і малюнком, із лампадкою чи з квітами пам'яті, з хрестом благословення чи зі сльозами людського розпачливого болю.

    Чи змінив Майдан кожного з нас? Аякже ж! Тепер бережемо її, оцю … нашу…єдину… дорогу … землю  батьків!

    Кожен пізнав, що то є війна! А гадали, що того не буде ніколи. Що то десь далеко, не в нас, не у наш час, не з нами. Але ні! Аби бути справжніми, істинними, маємо … не забути!

   Які ж ми були спраглі, інколи і несвідомо спраглі, отого нашого, несолодкого, простого, сивого слова. Нині захищаємо себе ним і вдома, і посеред інших країн. Захищаємо одним, єдиним, пошанованим і рідним.

   Де моє слово – там і моя земля! Де я, де ми на землі, там і наше слово. Чуєте, Християнство слова! Чи чуєте, то є Християнство слова…

   Чи чуєте, як, заплющивши очі, щось там тріпоче в грудях?

    Чи чуєте, як то в душі і болить, і торжествує?

    Чи чуєте, як то в серці пече і цвіте?

    Чи чуєте, до тих героїв, що розбудили Вкраїну, прилетять журавлі? Прилетять із піснею журби і любові, вдячності і слави.

До них, чуєте, прилетять навесні журавлі.

                                                              Галина Приріз

                                                              м. Новий Розділ