Три радості у мене неодіймані: Самотність. Труд. Мовчання... (До 130-тиріччя від дня народження Володимира Свідзинського)

Характер

Свідзинський взагалі був м'якою і дуже толерантною людиною. Яким чином це поєднується з його винятковою твердістю і творчою  непоступливістю?
Це одна із загадок цієї дивовижної особистості. Він мав твердість і завзятість іти далі, верстати власну путь так, як він її розумів, іти на голос покликання.

Радянська ідентичність

Приклад Свідзинського унікальний тим, що, як з'ясувалося, можна було жити в Радянському союзі, писати вірші, бути членом Спілки письменників, мати членський квиток за підписом самого Горького – і при цьому не бути письменником радянським. Але, звичайно, плата за це  була досить серйозна і сувора.

Кам'янець-Подільський

У коротку і драматичну пору української державності він жив у Кам'янці-Подільському, який дуже любив, який був направду його містом, де він почувався найкраще. І цього одного вже було достатньо. Крім того, він був досить необережний, як людина трошки «не від світу цього». Наприклад, в листах він писав про такі речі як голод, що в батька від голоду спухли ноги і на той рік вже не буде до кого приїхати; або про російських поетів Срібного віку.

Донька

Він ростив її сам. Після смерті дружини вона була справді найближчою і найдорожчою людиною для нього.

Друзі

У Свідзинського були друзі – сестри Пилинські, одна з них була дружиною письменника Івана Дніпровського. Він дуже любив їхній дім, дуже з ними приятелював – безпритульний і безталанний, він знаходив там затишок і тепло. Вони дуже йому співчували і хотіли допомогти, і щиро радили писати щось про сучасність, щоб критика не так дратувалася. А він нітився і відповідав що це неможливо – бо вірші пишуться самі собою, він їх тільки записує, вони «приходять». Після цього сестри більше не дошкуляли йому порадами – бо справді, допомогти йому було неможливо, і, може, найкраще він розумів це сам.

Смерть

Загинув він дуже страшно. Коли німецькі війська впритул наблизилися до Харкова, сотні тисяч людей хотіли евакуюватися, і не мали такої можливості. При цьому карні органи ретельно відстежували тих, хто міг, на їхню думку, чекати на прихід німців. Свідзинський як член Спілки письменників мав евакуаційний талон, але він не квапився. Незадовго до цього він фактично позбувся роботи – редакція журналу, де він працював багато років мусила, як це тоді казали, «відмежуватися» від поета, який накликав на себе громи і блискавки критики. І їхати з донькою в безвість, в невідомість він не міг. Але все вирішилося саме собою – донька їхати не хотіла, а він не міг наполягати.

Коли німці підійшли достатньо близько до Харкова і місто було охоплено панікою, Свідзинського заарештували. Коли ж окупація стала вже невідворотною почалися – тоді ще не було цього слова, але воно якось мимоволі спадає на думку – «зачистки». Політичних в'язнів просто знищували. Цей монстр, ця країна, подібно до скорпіона була схильна кусати себе за хвіст. У зв’язку з поетом Олександром Введенським, що жив у Харкові, було відомо, що одних відправили поїздом – Введенський помер дорогою, тіла позбулися на одній маленькій станції. З Свідзинським було інакше – його етап відправили пішки, під конвоєм на Схід. Але неподалік стався прорив німецької танкової колони – на цей випадок існував наказ для конвою просто знищити в’язнів. Їм сказали набрати соломи зі скирти, ніби  для ночівлі, загнали в якусь покинуту будівлю типу корівника, замкнули і підпалили. А тепер я би хотіла зацитувати вам вірш з його збірки «Вересень»:

В полум'ї був спервовіку

І в полум’я знову вернуся…

І як те вугілля в горні

В бурхливім горінні зникає,

Так розімчать, розметають

Сонячні вихори в пасма блискучі

Спалене тіло моє.

Поезія – це містика. І її здатність прозирати майбутнє – це річ досить відома і навіть тривіальна. Але все-таки це вражає кожного, хто відкриває для себе історію цього поета.

Якось так сталося, що про цю жахливу історію стало відомо ще тоді. Про це писала українська харківська газета, яку видавали німці – вона називалася «Нова Україна» — а також подібна львівська газета. Тобто утаїти зовсім цю історію не вдалося. Але  ви ж знаєте цю логіку злочинців та окупантів: от уже сталося, відкрилася інформація – ні, треба з якимись впертістю та затятістю намагатися зробити вигляд, що цього не було, твердити на чорне, що воно біле.

Мовчання

Фактично, на творчості Свідзинського, на його прекрасній поезії можна досліджувати також і специфічний дискурс мовчання в літературі. Згадуються такі його рядки:

І, обчеркнений колом мовчання,

Я глухіше, сумніше горю,

Я горю, як китайський ліхтарик,

Забутий на гілці, в старому саду.

І ось це коло мовчання знаходило вияв не тільки в тому, що з якогось моменту він перестав друкуватися – друкував тільки переклади; це проявлялося ще й в тому, що він винятково підніс значимість слова і відповідальність за мовлене чи писане слово, а також і в тому, що він не реалізував себе достатньою мірою.

Коли Свідзинський перестав друкуватися, він продовжував писати, і під кінець життя сформував два великі рукописи: один з назвою «Медобір», другий – без назви. Це були дуже ретельно укладені книжки, вони нагадувади традицію ХІХ століття, коли поетична збірка сама по собі була не механічним з’єднанням віршів, а досконалим витвором, де внутрішні структурні зв’язки, перегук творів, їхня взаємодія мали колосальне значення.

Замовчування

Попри те що Свідзинський тримався аутсайдером, внутрішнім емігрантом, людиною, дистанційованою від тодішнього літературного життя – і цим уже накликав на себе підозру – але він мав коло шанувальників серед сучасників, які належно оцінювали його талант і його твори. Але за цією дикою логікою заперечування того, що вже не вдалося утаїти, треба було зробити вигляд, що його взагалі не було, абсолютно звідусіль викреслити. У Свідзинського були публікації в журналах, було чимало сучасників, які надто добре його знали – і за цих обставин було здійснено заборону на ім’я, замкнено ці три крихітні книжечки, що вийшли за його життя, у спецхрани. З тисячного тиражу його першої збірки ліричної поезії збереглося на сьогодні тільки два примірники. Небагато й інших: «Вересень» — я знаю про чотири-п’ять примірників, остання збірка 40-го року, що спричинила скандал у літературних колах – трошечки більше. Я думаю, що саме ті люди, які знали, що сталося, намагалися її всіляко зберегти, для них вона стала реліквією, раритетом, особливою цінністю.

Шістдесятники

Існує такий закон: подібна дія неодмінно викликає протидію. І особливо Свідзинського любили і знали дисиденти-шестидесятники. Для них він був справді знаковою постаттю, свідченням того, як багато ми не знаємо, а також – дорогоцінної здатності культури до спротиву нищенню; її здатності до самозбереження і самовідновлення. І ось ця дивовижна історія тривалої відсутності поета і його повернення – вона саме тим значуща і прекрасна.

Книги

Третьої книжки Свідзинського, збірки «Поезії», що викликала такий резонанс, не було б, якби на цьому дуже не наполягали – і Юрій Яновський, і тодішні молоді поети – Ігор Муратов, Василь Боровий, які обожнювали Свідзинського. Вони добре усвідомлювали, якої проби це поет, і умовили його таки видати після тривалої перерви ось цю книжечку. Це спричинило скандал, тому що – уявіть собі: 1940 рік, кого не змололи жорна репресій, той уже так принишк, так зачаївся… і раптом з’являється книжечка, яка нагадує усім, чим насправді є і має бути поезія, на відміну від отієї римованої продукції, яка під цією назвою, профануючи її, була якимось симулякром поезії.

Його рукописи збереглися. Вони пройшли неймовірну Одіссею і перетривали усе це лихоліття. Частина рукописної спадщини поета потрапила за кордон у вигляді машинопису невиданих поезій. Були також ті сакраментальні зошити в цератових обгортках, які згадує Смолич – більшість з них теж збереглася, вони залишалися у доньки поета.

Повернення

Поезії Свідзинського почали потрошку друкувати за кордоном в українській емігрантській пресі, потім –  в українській газеті «Час» у Німеччині. Там була велика добірка з дванадцяти поезій. На основі цих публікацій, поезії включались до антологій української поезії, що виходили на Заході. Нарешті зібравши те, що пішло у друк, і на основі тих прижиттєвих книжечок, які теж комусь пощастило вивезти, – вони були компактні, малесенькі – було складено велику добірку, що увійшла до антології Юрія Лавриненка «Розстріляне Відродження».

До 90-ліття Свідзинського його нарешті почали пригадувати і друкувати в Україні. Все це йшло з великим скрипом, і тут теж є момент якоїсь загадки – чому навіть тоді, коли вже почалися вже процеси реабілітації, повернення, відновлення справжньої літературної мапи всупереч тій дикій переверзії, яка існувала до цього, особливий спротив викликала ця постать і це ім'я? Тут спрацьовує цікавий момент для психолога – підсвідоме відчуття якоїсь особливої чужорідності саме цієї людини, її особливого тихого спротиву – тихого, але затятого. Те, що називалося класовою ненавистю і культивувалося – спрацьовувало рефлекторно…

Врешті-решт публікації Свідзинського, котрі постійно тривали – то у квартальнику «Поезія», то в журналі «Прапор», редакцію якого після цього піддали жорстокому розгону – утворили таку критичну масу, що робити далі вигляд, ніби цього поета не існує, стало неможливо. Дуже багато поетичних імен повернулося після тривалої відсутності в чотиритомній антології початку 60-х років – це була бомба, переворот в літературній історії. Але Свідзинського там не було. Наступного року вийшла книжечка збірна – там вже вперше була і його добірка, але лише про нього одного не було навіть скупенької біографічної довідки.

І все ж 1986 року вийшов томик Свідзинського у серії «Бібліотека поета». І тут такі фокуси були, такі викрутаси… Річ у тім, що ще до 90-ліття Свідзинського його видали за кордоном – але то було видання вороже, на нього не можна було посилатися. Тому якщо передруковувалося щось звідти – робили вигляд, що це або з прижиттєвих публікацій, абощо. Йшла фальсифікація одна на другій – аби тільки не визнати до кінця того, як воно було насправді.

Є такий професор Василь Яременко, що зробив багато для повернення Свідзинського – але він прийняв великою мірою ті правила гри. Він зімітував зошити поета, засадивши студентів переписати в загальні зошити зарубіжне видання, і сказав, що ось це – зошити Свідзинського, і він на їх основі укладав видання, а потім дуже весело розповідав про це в інтерв’ю, йому здавалося, що він дуже добре придумав, раз інакше було не можна… Тому видання Свідзинського у вигляді двотомника, що вийшло 2004 року – це справжня сенсація, повірте.

                                                                             Ольга Герасименко