Вітаємо Марту Косів)

Вітаємо Марту із перемогою в обласному конкурсі юних літераторів Львівщини "Весняний легіт" !

Буктрейлер до повісті М.Коцюбинського "Тіні забутих предків"

Створила буктрейлер учениця 6(10)-А класу Змроць Софія

Вітаємо Наталію)

Вітаємо Наталію Лозінську  із перемогою у конкурсі юних літераторів Львівщини

 «Весняний легіт» - 2016

Творчість моїх учнів

 Скоринович Олена

Хочу жити в світі без насильства

Не зовсім досконалий простір наш,

Та й світ цілий не дуже ідеальний…

Насильство тут весь час бере реванш,

Бо ми його іще не подолали.

Усе жорстокішими тут стають серця,

Страшнішою щодень виходить зброя…

Потрібно жити за законами добра,

У цьому світі треба усвідомлювати : «Хто я»!

Телеекрани, інтернет, газети, спорт –

Усюди бій і закривавлені обличчя…

Дитина дивиться і, не доївши торт,

Перемикає, щоб не подавиться.

Щовечора сварки батьків,

Яким не вистачає грошей на хлібину,

Нервовий батько поставив мамі синяків…

Невже це не озлоблює дитину?

А як же хочеться радіти сонячному дню,

Бачити скрізь усміхнених людей із серцем чистим!

Змінити все, очистити душу свою,

І жити довго в світі без насильства!

Творчість моїх учнів

Вітаємо Наталю!

Лозінська Наталія посіла ІІІ місце в ІІ етапі обласного конкурсу юних літераторів Львівщини "Весняний легіт"

Тебе вінчали генієм країни

Тебе вінчали генієм країни,

Тебе вінчали дарунком із небес,

Тебе вінчали цілителем руїни…

Твоя ж душа немов побитий пес…

Родився ти в родині бідній.

Ти мріями історію писав,

Вуглинкою картини малював…

Земля украла матір рано,

І батько зліг,

Залишивши слова:

-         Ти, сину, будеш людиною великою

Або ж ледащо…

Та пам’ятай: таке воно ...життя…

Хотів учиться,

Та отримав лиш науку…      

Хотів боротися без сліз і без падінь.

Душа побита... й серце наболіле…

Життя навчило,

Як на світі жить.

Твої дороги – безліч поворотів.

Твої стежки – це досвід у житті.

Ніхто, крім тебе, ними не ходив.

Шукали, де кінець і де початки,

Але ніхто їх не знаходив.

Тебе вінчають вчителем мільйонів,

І багатьох із них ти вже навчив

На прикладі і досвіді народу,

Якому ти так віддано служив.

Віки ховали те, що дарував ти,

Та ми зуміли відшукати путь,

Стежиною крізь терни і до правди,

Аби навчитись, як на світі жить.

І світ брудний, і всі ми грішні люди…

І світ брудний, і всі ми грішні люди,

Насильство тут панує повсякчас.

Хтось трішки лиш, а хтось сильніше падав,

Хтось мало жив, комусь – вмирать.

Не бий її: вона... майбутня мати.

Її фігура лита кришталем.

Слова для неї наче танки і гармати,

І серце б’ється ритмами секунд.

Часи спливали, і мінялись ролі.

Здавалось, ми сильніші, але ні.

Жінки й надалі надто милі й кволі,

Хоч те ховається далеко в глибині.

Не бий її: вона ж  усе забуде..

Бо серце її лагідне й проща .

А ти навіки тепер грішний будеш,

Довіку її сльози пам’ята.

По колу

Зима ішла, шукаючи печалі.
Ховала біль в холоднії сніги,
Аби ніхто не бачив ті сліди,

Які ведуть до тихої весни...

Весна приходила негадано-неждано...
І оживляла  квіти навкруги.
Але з’являлись сум і печалі,
Які зима ховала у сніги...

Літо гаряче обпалювало крила.
Аби зцілити їх дощем,
Що так красиво і плаксиво,
Ховав той біль мокрим плащем...

А хитра осінь забирала сльози.
Збирала радощі і усмішки ночей...
Стихав той бунт, що все по колу носить.
Боявся вітру і заплаканих очей…

По дружбі

По дружбі тихо я скажу:

      -Бажаю вічності хвилину…

Та вічність промайне... як мить.

Тому її я берегтиму.

Я берегтиму час і сон,

Я заберу твій смуток, лихо…

Але та вічність втомлює не раз,

І смуток стиха тихо…

Впаду за вітром та й розіб’ю час,

І тихо прокричу я у простори:

-Щаслива ти була і будеш,

Тобі я обіцяю у сторіччя.

Лиш пам’ятай дві речі все життя:

Найважливішими є серце й руки,

Бо руки пам’ятають почуття,

А серце не забуде біль розлуки…

Буктрейлер до поезії І.Франка "Чого являєшся мені у сні?.."

Ролик створив  учень 6(10)-А класу Суховерський Юрій

Творчість моїх учнів

Наталія Лозінська

Не бійся жити

Ми, українці,  зіткані віками,
Уквітчані калиновим вінком,
Оспівані казками і піснями,
Що жили і вмирали знов і знов.

Тоненька голочка нам долю вишивала,
А сльози прали та  вогні сушили.

І полотно старесеньке раз по раз рвалось.
Тоді благала і знов її молила:

«Не бійся жити, мила Україно,
Не бійся падать і вставать.
Лиш 23  ти вільною прожила,
А кров у трави  крап і знову крап».

Хтось бив, а хтось тебе і різав.
Молився хтось… хилився до землі,
Сльозу пустив гарячу та непізню
У спогадах, у мріях, у житті…

Колись палили факели та ватри,
Тепер горять лиш шини і слова,
Що все віками сумно шепотати:
«Кохана мамо,  у чому ж суть гріха?»

Синів ховала, а  хреста  не має
І вічну путь забула їм відкрити…
Хтось в рай…і  в путах  хтось блукає
волю без оправ би залишити.

Ми, українці, палені вогнями.
Ми, українці, топлені в воді.
Ми, українці, що вмирали й оживали.
На кров’ю моченій ріднесенькій землі…

Творчість моїх учнів

Лозінська Наталія 

Дивак

Дощ начебто змив увесь бруд. А ні, залишив частинку грунту в людях. Похмурі обличчя, захмарене небо. Важкі рухи, легкий туман. Постаті.

Він не такий, як усі. Зеленкуваті штани, сорочка в грубу клітинку розстібнута зверху, немає верхнього одягу і взуття. Цей дивак усміхався, хоча стояв у велетенській калюжі. Сорочина вже змінила колір, повністю промокла. Я лише стояла і дивилася. Він сміявся, а дощ усе лив. Його радість витікала через край, наче дощова вода з тоненької заіржавілої ринви. У його вусі блищав, здається, козацького часу кульчик. Губи зливалися з кольорами неба. Він танцював, босі ноги зморщилися від холоду. Тиша, я наче чую симфонію. Він створював її… чи моя уява? Він особливий, у ньому не було бруду… Люди проходили, сміялися, скоса дивилися…

Мій подих затамувався. Невже він радіє дощу? Думки приходили і йшли, шукаючи відповідей. Здавалося, дощ змив усе. Я не бачила людей, їхніх похмурих парасольок, калюж, зверхніх поглядів. Навколо лише танець дощу і музика. Він пішов, а я і не помітила. Змінив моє життя, хоча ні – не змінив. Лише погляд тепер у мене інший.  Секунди, години… яка різниця …уже інший погляд, інше життя. Лише обернулась – і ось уде минув рік…

Сиджу на ганку. Теплий літній день.  Осінь близько. Де він? Можливо, десь в Індії шукає нові релігії чи в Англії попиває чай  і милується Біг- Беном.   Як він живе без дощу?

Теореми, правила, числа – ніщо не йде в голову. Думки про дощ. Мороз по шкірі… знайома сорочка. Це він? А ні, здалося.

Той самий день, 10-ті числа, інший лише рік. Час не спинити… шкода. Смуги чорні, білі, фіолетові. Інколи хочеться, як у кіно, якщо не надто цікаво, встати і піти. Стою, ті ж місця, парасолька, дощ, похмурі обличчя. Де ж він? Очікування вбиває … Десять хвилин, година… холодно. Розумію, що я не така, як усі. Парасолька, сумний погляд. Боюся холоду. Тож хочеться знову почути цю мелодію. Танцюю, сміюся… Я така ж , як і він, - дивачка.

Раптом задумалась: а як його звати? Можливо, якщо ввести «дивак» в гуглі,      з’явиться він? Ні, немає. Здавалося, все так просто: соцмережі, блоги, чати… Знати хоча б ім’я чи вік. Люди залежні не від наркотиків чи алкоголю. Ні, найбільшою залежністю нашого часу є інтернет. Хоча, можливо, соняшникове насіння..? Захотілося створити блог. Як же його назвати? Назву «Дивачка». Ні, погана ідея… ще «підсяду» на інтернет.

Декілька хвилин… цей час може змінити більше, ніж роки. Дощ змінює більше, ніж цунамі. Сподівання вбивають нас. Люди і досі не можуть позбутися грунту…А я завжди буду шукати відповідь… Запитання з’являються і зникають. Він став найбільшою загадкою для мене. А можливо, найбільшим щастям.