неділя, 1 лютого 2015 р.

Велич особистості


"Дійсними творцями життя є мислителі, апостоли ідеї. Справжніми пророками історичних подій є Митці і, в першу чергу — поети". Ці слова Євгена Маланюка варто сказати і про самого митця,         який творив як поет, критик, публіцист: його доробком користалися в багатьох країнах Європи, Америки. Українці, на жаль, були відгороджені від Маланюкової музи.

Народився Є. Маланюк 1 лютого 1897 р. на хуторі поблизу Архан-города на Херсонщині в потомственій козацько-чумацькій родині. В "Уривку із життєпису" сам Маланюк відзначав, що коріння його роду бере початок із Покуття, а дід "мав виразну поставу гуцула". Майбутній літератор згадував, що
в мурованому зі степового каменю будинку "на дві хати — дідову й батькову" жилося наче у двох світах, у двох стилях: у першій хаті «панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів», у другій — атмосфера "українського інтелігента". Тут жила традиція "якихось" степових, досить колоніального типу "дворянських гнізд" із клавесинами, сентиментальними романами й романсами. Матері, як писав митець, завдячував двома речами: серцем і мистецтвом, батькові ж — життєвою своєю цілісністю, бо батько залишився "національним до кінця, не зрадивши свого роду".
Згодом поет так охарактеризує себе:
  Внук кремезного чумака,
  Січовика блідий праправнук, —
  Я закохавсь в гучних віках,
  Я волю полюбив державну.
  І крізь папери, крізь перо,
  Крізь дні буденні — богоданно
  Рокоче запорозька кров
  Міцних поплечників Богдана.
  («Уривок з поеми», 1924)


Есе, літературно-публіцистичні статті, розвідки, спогади, мемуарні матеріали Євгена Маланюка — не твори, в яких переважає не образність, а глибока дослідницька основа, фактологізм, глибокий аналіз. Сам автор в одному з листів до Богдана-Ігоря Антоновича писав 1935 р., що його "хірургічність" в есе, віршах та рецензіях "вийде на здоров’я" тим, до кого він звертається, викличе в них "реакцію, протест, амбіцію, затятість".
Історіософія Є. Маланюка — то нове й цікаве явище. Справедливо вважаючи, що "найбурхливіша хвиля історії... дала всім аж надто виразну лекцію", Є. Маланюк дає своє розуміння культури як феномена: "Під прийнятим у нас словом "культура" розуміємо все те, що створене людиною. Підкреслюємо: створене, а не зроблене механічно, бо справжні культурні факти є наслідком творчого акту. Немає культури... без коріння, без генетичної лінії і без обличчя, звичайно національного... Безнаціональної культури немає... Культура є також функція тривання людини на данім терені»; в іншому — веде мову про роль "краси в нашій духовності, творчості, в нашому побуті";... візьмемо наші вишивки чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це є просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову

закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі часом аналогії... У якого іншого з сучасних нам народів уживається, наприклад, слово "гарний" не в значенні лише "красний", в значенні внутрішньої якості, доброти, вартості («гарна людина», «гарний врожай», "гарна пшениця..." Розмірковуючи про гуманізм як "підклад нашої культури", доводить, що цей морально-альтруїстичний гуманізм ("винний чи невинний — не убивайте!") принаймні на три-чотири століття випередив західноєвропейський.




                   

Немає коментарів:

Дописати коментар