До 90-ліття від дня народження Романа Петріва

Наш усний літературний журнал "На жертовник Свободи свій талант я кинув"

Дорогами пам'яті

«На жертовник свободи свій талант я кинув»

Дорогами  пам’яті

Більшість із нас  знає Романа Петріва лише як чарівного лірика і недооцінює красу його  прози. А шкода: він же і прекрасний новеліст. Є у цього майстра слова більше десятка чудових творів про життя Галичини у міжвоєнний час. Зі сторінок збірки «Звіти пам’яті» до нас промовляють і мирні  селяни із їхніми мріями і розчаруваннями, і  українське підпілля, котре в умовах криваво-репресивного утвердження більшовицької влади на теренах Західної України у 40-х роках ХХ ст. не здалося ворогові. А не перемогли нас, бо є  люди, котрі і самі не дають себе перебороти, і інших наповнюють незламною силою українського духу. Вони живуть тим же життям, що і всі, але їхній дух – кремінь, що не дробиться на маленькі частинки.

Роман Петрів є неперевершеним майстром стислої, драматичної за змістом ліричної соціально-психологічної новели про життя селян нашого регіону. І хоча поки що ім’я письменника не стоїть поряд з іменами найвидатніших новелістів світу, його лаконічні розповіді вражають своєю виключною правдивістю, непідробною оригінальністю і неперевершеною художньою досконалістю. Вже з перших хвилин, як тільки починаєш читати сторінки збірки, поринаєш у  хвилюючий вир подій того часу, починаєш жити думками героїв твору…

Душа людини завжди цікавила літературу. А саме жанр новели здатний показати найдальші і найтонші струни нашої суті.   

Глибокого ліризму сповнена новела «Велика Воля»… Письменник із любов’ю та теплом згадує далеке дитинство, коли «ще малим хлопчиною… бігав за ялівками» запитував сивого дідуся «про давнє минуле, як то колись було». Та іноді такі світлі розповіді застеляли темні хмари несправедливості цього життя. Дідусь розповідав про те, що «фільварочок там був файний, гуральня… Але потім – всьо пішло на сплату жидам за борги. Пани-дідичі гулящі були. По Інталії та по різних Парижах волочилися, а гуменні тягли, що вдавалося…». «І вон той лісок смерековий, що із видолинку гейби виліз на поле». У ці розповіді вкраплюються перекази старожилів про найдавніші роди поселення Велика Воля.

А наскільки тонко передав автор щиру віру дитини в те, що у неділю не може початися війна: «Про ту війну уже всі горобці цвірінькають, а її як нема, так нема. Та й неділя сьогодні. Хто ж таке видів, щоб у неділю?..» («На свіжих стернях»). Та не послухала війна міркувань дитини, прийшла вона на нашу землю невчасно: в неділю (хоча коли вона буває вчасною?). І ота війна принесла біду усім воюючим. Словами діда Андроніка автор по-філософськи роздумує над суттю поняття «війна», для діда війна – «забава  Смерті. Кому довелось погуляти на тій забаві, слухати її музику, шалені крики танців і вирватись з неї живими, ті, вважайте, споріднені кров’ю… Навіть якщо воювали один проти одного».

«Пожовклі, покрючені пальці на руках, нижня губа, що тримала вишневий цибушок, тіпалась, як від комариних уколів. Видно, пережите далось йому добре взнаки, не втратило досі виразності та душевних подразнень навіть під плином двох десяток мирних літ».

Герої новел Романа Петріва – люди з великої літери, у них  і досі живе ота невмируща військова гідність:  «… коли ти, пане добродію, ранговий цугсфірер і на тобі цісарський мундир з двома хрестами, а перед тобою – твій обер-лейтенант, та ще й русин… і до того – теж поранений, то… хоч би ти був – не дай Господи! – без обидвох ніг – не станеш перед ним як-небудь, бо то тобі… не якийсь комедіант у циліндрі чи крамар у трафіці, а фронтовий офіцер, бо то не тільки йому, але й тобі честь» («На свіжих стернях»).

Слід зазначити, що всі новели створені на основі реальних фактів із життя самого автора. Це саме він у дитинстві пастушкував разом із друзями, це саме їм розповідав дід Андронік про друга Данила. Над долею цього стрільця і розмірковує пастушок Славко: «Данило був січовим стрільцем, став на війні інвалідом і не отримує пенсії лише тому, що не маємо держави, за яку він воював. Українську Галичину завоювала Польща і тепер українським дітям доводиться ходити до польської школи, співати польські пісні і розмовляти з вчителями польською мовою… А  хіба це справедливо? Хіба так має бути?

Хлопець по-своєму роздумує над повоєнною політичною справедливістю і співає ще голосніше, ще завзятіше:

Ой, ладуйте, хлопці, кріси гострими кулями,

Бо патрулі дають знати, що ворог за нами…

 Хлоп’яча пісня виривається з-поміж струнких вільх і розбігається луною понад потоком пісковими скалами. Ніхто її не зупиняє, не глушить на мальовничій сільській вольниці. Пісня – голос вільної душі, клич дитячого палкого серця». А голос дитини – голос майбутнього, котре ніколи не зупинити, цей голос не дозволяє і нам стояти на місці та молить не віддавати свою волю злим ворогам.

Та непрохана страшна війна не слухає дитячого палкого серця, не слухає голосу розуму.  Таки прийшла вона до людей… «Перші її зловіщі звуки далися чути після полудня 23 червня басовитим гулом бомбовозів, що строгим порядком по три летіли з півдня у напрямку Львова». Рядки новели «Йшла дорогами війна» переносять нас у воєнний Миколаїв: «Перші відступаючі частини Червоної армії появились у Миколаєві ранком у суботу 28 червня. Змарнілі від перевтоми, від безсоння, мовчазні і злі, вони йшли куди попало в напрямі на схід, несучи  в руках і на раменах довгі зі штиками гвинтівки та кулемети. Всіх їх мучила пекельна спрага». Страшна  війна… страшна реальність тих днів. Роман Петрів усіма сторінками своїх новел, кожним промовленим словом звертається до нас із проханням зберегти мир… Читаймо твори нашого талановитого земляка і насолоджуймося прекрасними хвилинами зустрічі із мистецтвом слова!

Поет-перекладач (Дослідження творчості Романа Петріва)

   Поет-перекладач

Ми усі захоплюємося зарубіжною літературою, вважаємо, що вона цікавіша, світліша за рідну, що лише закордон багатий на класику світової літератури. А що ми зробили для того, щоб закордон нами зачитувався?  Хіба перекладаємо твори наших авторів іншими мовами, щоб їх читали, щоб нас знали за іменами українських  митців?   Мало уваги ми приділяємо цьому. А от Роман Петрів     здійснив велику справу – переклав російською мовою славнозвісну поему Франка – «Мойсей».  Книга вийшла ще у 1997 році! Та і досі ніхто про це не згадує. У відповідь на переклад – тиша… Петро Сорока, оцінивши роботу Р. Петріва, підкреслив: «В якій все-таки дурній, ніби не своїй державі ми живемо. Якби на подібне сподвижництво спромігся якийсь французький чи японський письменник, до того ж з ореолом мученика, то вже, мабуть, став би національним героєм». Ю. Балега, член Спілки письменників України, назвав цей переклад «вершиною перекладацької роботи поета». І не лише завдяки тому, «що це один з перших таких перекладів, але й тому, що перекладачеві вдалося схопити й передати філософський дух поеми великого українського Каменяра, його індивідуальну манеру письма». Так, Р. Петрів займався перекладом лише тих митців, чий вільний дух є близьким його душі. А дух Франка є саме таким – непохитним!

Р.Петрів – надзвичайно скромна людиною (така риса характеру є особливо властивою  великим особистостям). Ось  що сказав сам перекладач про свою роботу: «І.Франко писав свій шедевр півроку, мені ж для завершення перекладу потрібно було десять років. І мені не жаль буде праці й часу навіть тоді, коли хтось інший зробить це краще за мене».  У цих словах весь Роман Петрів. Безкорисливий, щирий, справжній…

 Сестрою по духу є для Р. Петріва Леся Українка,  близькою душі нашого поета є і лірика цієї поетеси, особливо її твір «Товаришці на спомин». І щоб донести цю поезію російському читачеві, ознайомити його з діамантами нашої української літератури, щоб якомога більше читачів  відчули  серце цього твору, Р.Петрів переклав твір російською мовою.

Російські шовіністи часто звинувачують справжніх українських патріотів у «буржуазному націоналізмі», у зневазі до російської мови й культури загалом. А от творчість нашого славного земляка є свідченням того, що такі думки є політично-спекулятивними вигадками.  Так, Р. Петріву нема за що любити «старшого брата», однак, незважаючи на важке життя в таборах і понівечені молоді роки, його душа не сповнилась ненависті до російської культури.  Саме в таборах захопився перекладацькою роботою. Перекладає з української на російську і навпаки.

Відбуваючи каторгу в мордовських таборах, Р.Петрів  не міг читати художню літературу, адже в бібліотеках її майже не було,  і лише після смерті Сталіна каторжанинам дозволили отримувати книги від рідних у пакунках та замовляти накладною оплатою з Києва та Москви. Саме за таких умов відбулося знайомство письменника із творами А. Ахматової, І. Буніна, Б. Пастернака, О.Олеся та інших «неугодних». Його улюбленим російським поетом є І.Бунін, адже у творах цього митця наш земляк знайшов рідну душу, яка теж не скорилася владі, не писала на замовлення. Писала про вічне. Серед перекладених особливо вражає поезія «Бедуїн», яка надзвичайно тонко передала стан душі І.Буніна:

А він, дрімливо ниючи, співає,

Про спеку, олеандр і тамарикс…

Сидить, мов яструб. Латана абая

Спадає з пліч… Поет, розбійник, гікс?

Сидить і курить – рад, що з сизим димом

Він порівняє гори за Саддимом.

І як легко читаються в українському перекладі поезії цього російського поета («Вдівець, «Невільник», Річка», «Смерть», «Святогор та Ілля», «Осінь листя в темні барви мітить», «За гробом», «Орач», «Жебрак», «Пісня», «Богиня» та ін.), особливо його  філософський твір «Божий мужичок». У  цьому вірші перекладач говорить ніби про себе, про свої переконання: «Мов ця хмарка, вольний я… Із Христом та вірою хоч куди зайдеш».

Відгук  струнам своєї душі знаходить наш земляк і у сонетах В.Шекспіра, котрому теж уже важко

…дивитись, як підлота торжествує,

Як гідність жебрає, повержена у пил,

Як ясну істину брехня таврує,

Як чесність у безчестя у ярмі,

Як непорочність грубістю розп’ята,

Як досконалість томиться в пітьмі,

Як чесна сила неміччю піднята

                                                  («Сонет 66»).

 Зачарований прочитаним, Роман Петрів почав перекладати українською мовою шедеври А. Ахматової («Літній сонет», «Як гарно тут! І шелест, і хруст»), М.Лермонтова («Заповіт»), Дж.Байрона («Прощання»), В.Броневського («Дуб», «Плакат»).  З особливою теплотою Р.Петрів перекладає твори С.Єсеніна, чия душа не прогиналися перед жорстокими законами революційної Росії і  не вміла йти на компроміс із власною совістю. Лірика відомого  російського поета носить радісний, новаторський характер, це і надає віршам непідробної зворушливості, саме це вловив наш земляк, перекладаючи поезію. І рідна природа для Єсеніна – вічне джерело натхнення, а опис найпростіших і буденних сцен у його сприйнятті стає казковим… Такою бачить природу і наш земляк. Тому і взявся до перекладу цих трепетних віршів («Берізка», «Весняне», «Осінній вечір» та ін.)

 Велика праця перекладача, бо несе вона перлини творчості у серця людей інших народів.

Тонкий лірик (Дослідження творчості Романа Петріва)

Тонкий лірик

Є у Петріва і вірші, в яких автор, розповідаючи про ту чи іншу подію, збивається на публіцистику, впадає в риторику. Трапляється таке, і цього важко уникнути, коли мова іде про політичну лірику. Проте сказане аж ніяк не визначає обличчя поезії цього самобутнього автора. Ні! Р.Петрів – лірик, лірик від природи. Він сприймає «тремтливими нервами на вітрах чуттів» розмаїття світу  в його єдності і багатстві, мислить образно, метафорами. У нього дитинство «скочило в полинь»,  «а потім сіло в лузі на копиці погратись хмаркою», у серпні «вітерець дзвонить колосками», «житні хвилі вітер гонить». Про що б не писав автор: про далеке минуле, про визвольні змагання, у яких і сам брав участь, про каторгу чи про події нашого часу – всюди бачимо його особисте бачення світу і людей, особисту манеру вислову.

Окремо варто відзначити вірші, у яких автор звертається до природи як до співрозмовника. В одному із таких творів автор спрямовує свою мову  до свідка минулих днів – липи:

Ти ще жива, моя стара шептуне?

А я гадав, що й пня вже не знайду.

Ти мріяти мене навчила на біду,

Ворушила поволі серця струни.

             І,  певно, ждеш, що стану на коліна

            Під твій густий, пахучий балдахін

           І дам тобі, як в притчі блудний син,

           Заглянути в своє сумління?

О, ні, не жди! Не той уже я нині,

І серце в мене, певно, не брильянт –

Зотліле зверху, з  жаром всередині…

         На жертовник Свободи свій талант

      Я  кинув і спалив без ладану і свічів…

      За це життя мені сміється в вічі  

                                    («До   липи»).

 Суспільні грози ламали, калічили його життя і талант, але не зламали силу духу людини і художника слова, митець боровся за волю України, вірив у неї і дочекався її незалежності.  Сьогодні поет мріє про і співає про весну рідної Вітчизни, котра у важких муках підіймається з колін на власні ноги й намагається визначити своє місце в будівничому строю. У поезії «Весняні ноти» він так визначає своє кредо:

І тому не вдержу в супокою

Дум, чуттів у серці не замкну.

Не кидають думи поля бою,

Б’ють та й б’ють в невидиму стіну.

Наче там, у веселкових зливах,

У блакитних спалахах громів,

Ще лежить облогом добра нива

І чека на плуг і на посів.

Р.Петрів залишається тонким ліриком навіть у поезіях – натуралістичних замальовках глибоко трагічного звучання. Ось, наприклад, про смерть друга-повстанця:

…Лежить один

Чийсь брат, чийсь син –

Надія й оборона.

Трофейний кріс

Надвоє тріс –

Ні одного патрона.

Він тут поліг,

Упав на сніг –

Своїй землі на груди,

І вже нема…

Така зима…

І тиша, тиша всюди.

Він просто не кидає поля бою, самовіддано працює в міру своїх сил і можливостей і на творчій, і на громадській ниві – до недавнього минулого очолював Миколаївські районні осередки Спілки політв’язнів та Об’єднання ветеранів війни. Його серце, як і впродовж усього життя, б’ється в унісон з потребами, болями і тривогами народу. «Не кидають думи поля бою» – поля  бою за майбутнє рідної України.

Голова Спілки політв'язнів і об'єднання ветеранів війни на урочистих зборах

Роман Петрів - частий гість у Миколаївській гімназії

Багата душа письменника (Дослідження творчості Романа Петріва)

Багата душа письменника

Читаючи твори Р. Петріва, ми глибше пізнаємо душу письменника, яка струменить із кожного його твору, дізнаємось про його погляди на життя. Нас захоплює  чарівний світ чистого і чесного серця цього митця. Саме це –  найкоштовніша цінність, яку не купити за жодні гроші. Це багатство потрібно відшліфовувати впродовж усього життя, берегти від усіх нечистих спокус.

Р.Петрів є непересічною особистістю, його внутрішня гідність не опускається ніколи до хизування ні своєю роллю в національно-визвольному русі в Україні, ні своєю творчістю. Він із тих людей, котрі не на словах, а на ділі показують свою значущість. У вірші «Бабусі Катерині» ліричний герой зізнається, що не доріс він до Голоти,

хоч і ставав у стремена.

Пройшов життя в рядах піхоти,

Несучи в серці Богуна.

Так, художник слова  не нарікає на долю, він сприймає усе як дарунок Всевишнього і в жодному випадку ні про що не шкодує.

Чиста душа цього митця не містить злоби:

Все забувається поволі:

і біль душі, і в світі люди,

і слизький поцілунок Юди

      («Не в докір долі»).

 Воля Божа на те, що ніхто не знає, коли прийде час відповісти за все і «вечірній спокій скаже гріхи нести на сповідь і випросити місце в раю», та усім нам треба бути готовими до цього кожної миті. Постійно потрібно пам’ятати про чистоту душі.

Тільки така багата і відкрита душа, як у Романа Петріва, може відчути тонкі порухи природи і сприймати розмаїття світу в  його єдності і багатстві, мислити так метафорично і глибоко, як це властиво письменникові.

Лірика поета, трепетна і ніжна, вводить нас у світ кришталевої душі  читця природи, котрий уміє зауважити ледь помітні порухи навколишнього і прочитати те, що нам воно нашіптує.

З великою любов’ю автор звертається до своєї липи («До липи»), згадуючи, що саме вона навчила мріяти і «ворушила поволі серця струни». У митця дитинство «скочило в полинь», а потім «сіло в лузі на копиці погратись хмаркою».

Істина життя стверджує, що справжні поети творять за покликанням, а не задля забави. І життя митця є підтвердженням цього.

Поет Р.Петрів  отримує натхнення від Бога, а озвучивши Боже передання, немовби звітує перед Богом: чи правильно й уповні виконав «приписане». Адже саме чисте наше сумління  «поможе стати перед очі Богу».

І звичайно, багатством своєї душі ми завдячуємо людям, котрі  стільки світлого в ній засіяли.  Першим же сіячем доброго є, безумовно, мати. Наш земляк часто згадує свою маму у віршах, в одному із них – «Матері» – читаємо:

Я тямлю довгі каштанові коси,

Важкі, гнучкі… Я часто їх в’язав.

 Автор згадує, як «слухав мрійні звуки милозвучні, і грівсь теплом смаглявих гладких лиць»,  а тоді:

Які тоді ми були нерозлучні,

щасливі і правдиві без границь.

Вдячне і щире серце не забуває тих людей, котрі є духовними сіячами і плугатарями ланів освіти.  У творі «Від усього серця» автор згадує, як «підростав на тих ланах серцями добрими зігрітий». І сьогодні, «у нелегкий час незгод, нервозності та скрути», майбутнє дивиться на освітян «з питанням бути чи не бути».

Серце нашого митця завжди відкрите для доброго і світлого. Невичерпне багатство душі такої світить із кожної поезії.

 Кажуть, щастя дуже вибагливо вибирає людину, перш за все, зважаючи на її духовні якості. Можливо, тому почувається такою щасливою ця непересічна особистість.

Наш земляк вважає, що можна бути матеріально забезпеченим, а почуватися нещасним, тому що у душі твоїй, сповненій прагнення до заможності, вже не лишається місця для добра. А можна, навпаки, не мати багато грошей, а все ж таки бути щасливим, бо душа твоя бажає допомогти близькій і чужій людині, захопитися красою природи і самому творити красу, одразу відгукнутися на чужий біль і розділити радість перемоги. Одним словом, мати щиру й красиву душу, щоб бути корисним, а не пройти по життю сірою тінню. Але, я гадаю, перш за все, для цього треба бути дуже вимогливим і до себе, і до власних учинків. 

 У  символічній системі духовних цінностей, яка передається від покоління до покоління, головними завжди залишаються людська доброта, порядність, почуття гідності, любов до рідної землі та її народу, працелюбність, лагідне піклування про малих та старих, протистояння злу... Не часто трапляється, щоби в одній особистості поєднувалося стільки позитивного.

Р. Петрів є людиною багатої душі, людиною, котра  дуже любить життя, завжди є для нас зразком шляхетності у стосунках з іншими, високої інтелігентності, порядності, закоханості в роботу, в друзів – у життя…

Душа нашого майстра слова не залишає поля бою, не покладаючи сил та знань,  працює на творчій і громадській ниві.

       Бо скаже хтось: Не мав роботи,

      Снував думки по манівцях…

      Вірші – вірші – до Правди сходи,

      Оздоби до її лиця

                                                  («Інерція серця»).

Ця людина не загубила у  душі своїй  людяного, чистого, рідного… І доки все це буде жити на нашій землі, доти ця земля не тратить себе!

"Милий краю, тобою лиш болію і живу" (Дослідження творчості Романа Петріва)

«Милий краю, тобою лиш болію і живу»

«Така вже доля нашого народу. Живучи в оточенні агресивних сусідів і маючи миролюбивий характер, він протягом багатьох століть був позбавлений державності. Окупанти, що видавали себе за визволителів і братів, намагалися відібрати від нього мову, культуру, право мати батьківщину», – відзначив   літературознавець Ю. Белега, член Спілки письменників України, у передмові до книги Р. Петріва «Розчарована осінь». Намагалися відібрати, а ми наперекір всьому маємо Україну. А це – найдорожче. Так, недруги наші, щоб зробити з українців  мовне низькосортя, котре працюватиме на «старшого брата» і дякуватиме «за шмат гнилої ковбаси», перш за все нищили українську еліту.  Найкращі борці за Волю України поклали життя у нерівній боротьбі з окупантами. Парадоксальний факт: чим більше людина зробила для визволення України, тим менше її цінують.

До тих, хто поклав «на жертовник Свободи свій талант», належить і Роман Петрів. Небагато нам відомо про цю людину. Та і як воно могло бути по-іншому, коли, за словами поета, «по полях, по толоках дитинство розлетілось», коли «війна навела в нім порядок», коли пережив жахливий мор політв’язнів у тундрі, де

Лежать рівно штабелями,

Наче зняті з пилорами

Мерзлі горбилі.

 Усе своє життя наш земляк виливає у рядках поезії. Як підкреслює М.Дубас, «форма вірша для нього впродовж усього творчого шляху, як і життєвого, лишень обгортка для дум, для акумуляції наснаги, для боротьби за високі ідеали справедливості і свободи, для їх утвердження і прищеплення наступному поколінню. У тій боротьбі, як зазначив у одному з віршів, він  «пройшов життя в рядах піхоти».

У час здобуття української державності Р. Петрів не шукає і не сподівається винагород, слави чи якихось почестей за самовіддане і безкомпромісне служіння рідному народові.

Сам автор у поезії «Україні» характеризує себе дуже скромно:

Хто я такий? Клітина твої крові,

Енергій творчих миттєва іскра.

Слабенький звук в твоїй дзвінковій мові

В одвічнім змагу кривди і добра.

Автор просить  Батьківщину скріпити його «надією своєю» і думки його нащадкам передати.

У «Гімні Україні» поет відзначає, що

шлях наш незмінний: до світла, добра

З Христом і Шевченком на стягу…

Так, для митця Україна є нероздільною  із Христом і Шевченком. Без них наше життя не є життям.

Сам поет підкреслює, що справжній український дух у нього пробудили Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка – титани українського духу. А хто не читає твори цих письменників, той не орієнтується в житті, таких людей легко переконати у будь-чому, дуже просто перетворити  їх на будь-кого.

Україна для Р.Петріва є все: «альфа і омега», вершина «бажань, дорога і мета». А майбутнім нашим є «життєдайна нива і праця… кожний Божий день».

Звертаючись до українців у поезії «Співвітчизники», автор закликає покинути все, «що нас ділило, хай блудний син заходить в дім». Просить, щоб ми  любов’ю зігріли  кожного українця і кожен із нас «всепрощу хай знаходить» у цьому домі. В домі  під назвою Вільна Україна. І не можна її ділити, адже

Одне в нас сонце і Вітчизна,

і дощ на всіх, і спека – всім…

А якщо трапиться крутизна –

за руки взявшись, перейдім.

А їм, справжнім дочкам і синам України, треба зовсім мало: лише хочеться, щоб після того, як уже останнього пом’януть, прийшов той час, коли про невідомих борців,

б‘ючись в груди на найвищім рівні,

скажуть тихцем: вони в борні нерівній

підняли нас, негідних,із колін

       («Багато пройдено, побачено, почуто…»).

На запитання, чи почувається Роман Петрів щасливим, він відповідає  ствердно, адже є корисним для народу і для родини… але на перше  місце поставлено щастя України. 

Під небом блакитним наш лан золотіє,

Хвилює пшениця в козацьких степах.

Розбуджена Воля майбутнє нам сіє, 

 неволя зосталась в народних піснях

                                                          («Гімн Україні»).

Звертаючись до України у своїх поезіях,  митець підкреслює:

Нині ти інша – державна, дужа

і Світ розмовляє з тобою,

а ти, роздерта сама собою

у марнославнім двобою,

майбуття своє бачиш не дуже

                     («Україні»).

Р.Петрів не мислить себе без України: нею він живе, мислить, любить.  Але для того, щоб Україна не зникла з карти світу, потрібно кілька речей: мова наша солов’їна, історія з неатрофованою пам’яттю, єдина церква (щоб не було більше тих роздорів між людьми) і потрібна єдино українська  ідеологія. Це та складова, якою живе наша країна. Із відсутністю однієї з її частин зникне держава… Про це варто пам’ятати всім.

Кажуть, велике бачиться здалека. Можливо, потрібні роки, щоб оцінили справжню велич цього поета.

І сьогодні він творить, не випускаючи пера з натомлених рук, радіє кожному дню, радіє сонцю і усмішці природи, людям і Україні, котра, здобувши Волю, «протирає очі, здивована, що стільки літ проспала».

Такий він, наш  земляк, Р.Петрів – справжній українець. Все життя поета, вся його творчість пройняті любов’ю до рідної Батьківщини, чию «землю зогріли любов’ю мільйонів сердець».

Літературна діяльність (Дослідження творчості Романа Петріва)

Літературна діяльність

Р.Петрів належить до молодшого покоління мужніх поетів-романтиків. До покоління, про яких, до речі, і саме про нашого земляка, слушно написав відомий сучасний письменник Петро Сорока: «Багато колишніх політв’язнів стали добрими поетами.   Відповідальність перед словом у них велика і віра в силу слова безмежна. До того ж, для становлення душі тюрми і тортури мали, безперечно, вирішальне значення. Але ніхто з них (може, окрім одного-двох) не вийшов на ширші літературні обрії, не отримав всеукраїнського визнання, не був відзначений престижними мистецькими преміями. І це змушує мене припускати, що є сили, які свідомо утримують їх на задвірках літератури». Так, є такі сили…  Повернувшись із заслання, миколаївчанин продовжував писати, адже любив поезію понад усе. Мережив свої візерунки віршів, читав твори інших поетів. Проте до поезій своїх ставився недбало, не намагався їх зберегти. Уважніше придивлялась до захоплення свого чоловіка дружина Ірина. Це завдяки її старанням твори поета передано у Польщу Андрієві Чорному – активному  українцеві, учасникові відомого хору «Журавлі». У 70-х роках в Перемишлі газета «Наше слово» надрукувала передані вірші, а  один із них був надрукований навіть у додатку до газети «Наша культура». Це додало впевненості нашому митцеві. Та хоча Роман радів відгукам друзів, однак і надалі друкуватися не хотів та й, напевне, в той час це не було можливим. До того ж і скромність поета не дозволяла мріяти про славу. Р.Петрів завжди говорив: «Якщо мої вірші щось вартують, то, можливо, хтось колись зверне на них увагу і надрукує». У 1990 році дружина   передала цілу папку віршів Ірині Возній,  яка і зробила презентацію творів нашого митця. Цю зустріч із словом було організовано в музеї Уляни Кравченко. Того ж року, восени, в українській газеті, що виходила в Торонто, був надрукований вірш «Колись і нині». У передмові до твору професор Б.Стебельський відзначив, що наш поет «під надзором всевидючого ока КГБ, працюючи на різних заводах фізичним робітником, зумів зберегти хвилини часу для поезії, для слова людини, людини чину, любові та боротьби». Вірш «Багряний вересень» побачив світ у ж. «Назарет» в тому ж таки 1990 році. Твір «Останній етап» надруковано в ж. «Хрест» (1990). І з цього часу вже на зорі нашої державної незалежності почали з’являтися підбірки в альманасі колишніх політв’язнів «Біль» (1991, випуск 2, 1995, випуск 5-6, антології «Повстанська Ліра»(1992).  Аби зробити батькові приємну несподіванку, дочка Зоряна із матір’ю видають  в Торонто першу книгу віршів – «Поетичні  твори» – з  передмовою Б.Стебельського. Наступна  збірка – «Терен у полум’ї»  – вийшла у Львові (1997). Передмову до цієї збірки написав Юрій Балега – член Спілки письменників України, доцент Ужгородського державного університету. У  2007 році теж у Львові вийшла друком збірка поезій «Розчарована осінь», а 2009 року була надрукована     збірка новел «Звіти пам’яті», котру письменник присвятив своїм онукам і внукам своїх друзів.     

Значна частина творчого доробку Р.Петріва, як опублікованого, так і того, що чекає видавця, – громадсько-політична лірика. У ній переважають теми героїки національно-визвольних змагань, викриття злочинної суті комуно-імперської системи та її диявольського витвору – ГУЛагу, а також екскурсія в минуле, сподівання і тривоги сучасності.

На свою творчість митець дивиться як на спробу зафіксувати важливі події нашої епохи і передати в художній формі пам’ять про неї. Намагання, як бачимо, не з другорядних, хоча не завдання поезії підміняти історію та публіцистику.

    

                    

  Перша ластівка поета                          Наступна збірка побачила світ у 1997 р.

"Розчарована осінь" вийшла у світ у 2001р.

Збірка новел "Звіти пам'яті" видана у 2009р.

На зорі літературного шляху (Дослідження творчості Романа Петріва)

На зорі літературного шляху

  Як поет Р.Петрів сформувався у таборах. Саме там написав перші вірші. На жаль, більшість із них у невільничих умовах заборон і переслідувань безповоротно зникли.

Університетами ж нашого земляка були твори світової поетичної класики, якими він надзвичайно зачитувався, а особливо зустрічі і контакти з творчими особистостями. Зокрема, у Мордовії доля звела нашого земляка із композитором Василем Барвінським, котрий був загальновизнаним авторитетом серед українських політв’язнів, з людиною енциклопедичних знань Михайлом Сорокою та багатьма іншими.  Ще на Воркуті допоміг йому – початківцеві – пізнати й опанувати таємниці віршування відомий поет Закарпаття Андрій Патрус-Карпатський. Звичайно, були то перші  проби пера, у котрих Р.Петрів розповідав правду про життя політв’язнів у таборах. За словами самого автора, ті вірші незабаром викликали у нього невдоволення, оскільки не вистачало у нього знання мови і техніки віршування, тому він залишив ті «марні та небезпечні забави». Думав, що назавжди. Проте доля розпорядилась по-іншому. Наприкінці 40-років у таборі шахти №7 наш поет заприятелював з Володимиром Леськівим – молодою грамотною людиною. Той, дізнавшись про аматорські спроби Петріва, заохочував молодого поета до творчості, читав в’язням вірші миколаївчанина  і переховував їх. Саме цій прекрасній людині Р.Петрів присвятив поезію «Журавлина журба». На жаль, перед черговим арештом, щоби врятувати друга, Леськів спалив його твори, а сам отримав 25 років у закритих в’язницях за намагання організувати втечу з табору. Але, оскільки він був громадянином Польщі, його відправили до Варшави, звідки той поїхав до батька в Канаду і там у 1962 році в журналі «Визвольний шлях»  з пам’яті надрукував два вірші Р.Петріва. Сьогодні В.Леськів живе в Канаді, але і надалі  друзі часто спілкуються листовно. Справжня дружба не знає межі ні в часі, ні у відстані. Ще один їхній товариш, Караташ Володимир, живе у с. Побуське Кіровоградської області.

Перші вірші наш земляк написав у Воркуті в таборі. Із написаного в ГУЛазі у поета не збереглось нічого, крім вірша «Соседки»; усе інше написане уже після повернення на волю. Безумовно, значна частина його творчого доробку так чи інакше пов’язана зі спогадами про боротьбу за волю нашої України та про життя каторжан у більшовицько-радянських таборах. Проте є у поета і твори, котрі присвячено важливим подіям в історії країни, є вірші-роздуми про життя, про місце людини на землі, про вічне кохання.

Дослідження творчості Романа Петріва. Миколаївська СШ№3 напередодні війни 1941 року

Роман Петрів. Миколаївська СШ№3 напередодні війни 1941 року

Восени 1937 року  записали мене до Миколаївської семирічної школи. У цей час вона була єдиною у Миколаєві і чи не єдиною неповно середньою – у цілому районі.

Викладання тут велося виключно польською мовою, і майже всі вчителі були уродженими поляками. Кажу «майже» тому, що один із них, Антін Гарасимів, був українцем, а ще один, Мартін Віндіш, – німцем.

Директор, Теодор Вайда, – людина  середніх літ, разом із дружиною мешкав у школі, на першому поверсі, праворуч від головного входу. Тут знаходилась і його канцелярія (двері її тепер замуровані), де проводилися записи вступників та, за необхідності, зустрічі з батьками.

Сторожем при школі служив чоловік середнього віку, Вінцент Свобода, на якому тяжіли обов’язки, пов’язані з господарством. Мешкав на подвір’ї школи в одноповерховому будинку, який ще до сімдесятих років стояв і навіть служив гуртожитком для школярів із віддалених сіл.

За школою простягався пришкільний город, частина якого була у користуванні директора, а решта відпускалася школярам для практичних занять. Господарював на цій ділянці переважно сторож. Доходами від нього розпоряджався директор.

Опалювання на освітлення школи було газове. За справністю газових мереж та світильників дбайливо стежив сторож, маючи це на своїй відповідальності. Мала школа і свою навчальну майстерню з десятком новеньких столярних верстатів. Містилася вона на першому поверсі, останній клас по коридору зліва. У сусідньому залі-світлиці відбувалися розмаїті шкільні імпрези, а також частували убогих миколаївських школярів (двічі на тиждень) скромним «посілкем», кавою з молоком та булочкою.

Збоку школи, навпроти костела, простяглося просторе подвір’я «боїско», куди в теплі, погідні дні школярі вибігали на перерви подихати свіжим повітрям. Вранці, перед початком занять, усі класи збиралися тут на молитву. Всі ставали обличчям до костела і чекали команди. Учень-семикласник (як правило – поляк) перед зібраними оголошував: «До молитви!» Котрась із дівчаток-полячок читала вголос «Отче наш» по-польськи, безумовно, а опісля українка проводила «Богородице Діво» по-українськи. Після молитви співали всі разом один куплет добре знаної пісні «Кеди раннє встайов зоже…»

Мій четвертий клас «Б» знаходився на другому поверсі по коридору зліва. Вела його пані Гелєна Кропельніцка. Вчила польської словесності та природознавства. Уроки української (руської) мови мала пані Славіньска, арифметики – Войцеховська, а наймолодша у педколективі – Майковська - співи і малювання. Релігію для греко-католиків викладав о.Федусевич, для римо-католиків – о.Непокуй. Ручної праці вчив у майстерні А.Гарасимів.

Клас мав не більше двадцяти учнів обох статей. Половина із них були українці, друга – поляки і жиди. Уроки релігії для греко-католиків відбувалися на місці, в учбовому класі. Римо-католики мали для цього окремий клас на другому поверсі. Визнавці Мойсеєвого закону збиралися там, де було вільне місце, частіше у світлиці.

Не зайвим буде згадати, що Миколаївська школа мала чимало учнів із навколишніх сіл. Навчалися тут діти не тільки, скажімо, з близького Дроговижа, Розвадова, Радіва чи Великої Волі, але й з Вербіж, Гонятич, Верина, Малої Волі, Стільська тощо. Ходили, розуміється, пішки і не завжди взуті і пристойно одягнені. Ходили, незважаючи на погоду, на сніги і завірюхи, коли дні такі короткі, що учні вдома їх не заставали.

У кожному класі на передній стіні висів хрест із розп’яттям, нижче – державний герб – білий орел в короні, а по його боках портрети маршалка Польщі та президента. У 1938 році школа отримала «гонорове» звання «Ім. маршалка І.Пілсудського».

Керівником нашого 5-го «А» класу став новоприбулий вчитель Тадеуш Михалюньо. Вчив польської мови та співу. Провадив, разом із тим, шкільну ощадкасу, що мало прищепити дітям навички до економічної дисципліни та бережливості. Кожний учень повинен був заощадити щотижня хоча б один грош. За це отримував один «пункт» (помітку у нотатнику вчителя) та похвалу.

У п’ятому класі «поділ годин» збагатився новими уроками: історія та географія Польщі. Провадив їх найстарший вчитель у школі – Валеріан Натшеба. Колишній легіонер Пілсудського кульгав на праву ногу та ходив із милицею. Проте був усіма шанований за свої демократичні засади та любов до дітей.

У школі дозволялися легкі фізичні покарання за пустощі. До сієї вольності був особливо охочий М.Віндіш. Не проминав нагоди застосувати до заповзятих пустогонів «тростинової каші». Найбільш численними були завжди четвертий, п’ятий та шостий класи. Кожен із них ділився на «А» і «Б». Четвертий зазвичай поповнювався прибулими із сільських початкових шкіл. Сьомий натомість зменшувався внаслідок вибування із шостого класу до гімназій. Були й такі, котрі на шостому закінчували навчання взагалі. У 1939 році я, одинадцятирічним підлітком, закінчив шостий клас. По дорозі до сьомого мене випередила війна. Навчання почалося щойно у жовтні. Але се була вже інша школа.

Двох наших вчителів, Т. Михалюня та Ф. Врубеля, мобілізували на війну, і вони до Миколаєва більше не повернулись. Інші вчителі-поляки недостатньо володіли українською мовою, яка при новій владі стала не лише мовою викладання у школі, але й засобом порозуміння взагалі, мусили покинути вчительські посади і шукати собі інших занять.

Школу реорганізовано. Вона стала середньою, «десятиліткою», і хоч не мала ще старших учнів, проте набирала більший штат вчителів. Знайшли нарешті працю наші миколаївські матуристи М.Пришляк, М.Корецька, М.Шаран.

А. Гарасимів посів посаду директора школи.

Прибували вчителі і зі східних областей України. З’явився В.Смеречинський з дружиною – викладачем математики, Гордієнко, Козакевич, Лєсная Л.,Баранюк та ін.

Появились учителі-євреї. Емілія Губель, Ханея Ганель, Лівшиц та ще одна жінка, імені якої вже не пам’ятаю.

Оскільки це явище було в цей час дивовижним, відношення учнів до вчителів-жидів ставало явно неприязним. Однак Є.Губель (до речі, стриянка),яка викладала у нашому класі історію, зуміла згодом завоювати собі симпатії учнів і стала всіма шанованою і улюбленою вчителькою. Іншим це давалося важче.

На початку 1940 року у школі скасували уроки релігії. У класі, де вони відбувалися для поляків, помістили шкільну крамничку, у якій місцева жидівочка торгувала своїм дешевим крамом. Завдяки цьому учні дістали нагоду познайомитись із смаками таких, досі не бачених, делікатесів, як хамса, пряники та соняшникова халва.

Програма радянської школи істотно відрізнялася від польської не лише мовою викладання, але й кількістю запрограмованих предметів. Тому постановою вищою всіх учнів західноукраїнських шкіл залишено «репетувати» повторити свій клас ще один рік. Гімназистів, котрі повертались із розформованих львівських та стрийських гімназій, зараховано до сьомого класу. У класах стало тісніше і гамірніше.

Зовні і всередині школу розмаїли радянською символікою, портретами більшовицьких вождів та червоними полотнищами з гаслами, які ми ще не зовсім розуміли. Відразу відчулася політизація школи, а з нею небезпека простодушних висловлювань. Між християнами і жидами поглибилися відчуження і недовіра. Створено піонерську організацію. Право вступу до неї надавалося спочатку кращим учням, але першими вступали жиди.  Піонервожатою стала вчителька російської мови – Ліза Михайлівна Лєсная. Згодом до вступу в піонери стали заохочувати всіх і цікавитися тими, хто вступати вагався.

Новий навчальний рік 1940-1941 почався в атмосфері морального пригнічення. Поповзли чутки про арешти та виселення на Сибір заможніших та свідоміших громадян.

 Перша хвиля арештів пронеслась у липні 1940 року. Жертвами її стали молоді хлопці з Миколаєва та сусідніх сіл.

Для функціонерів в НКВД не було таємницею існування на Миколаївщині широко розгалуженої Організації українських націоналістів, просвітян та інших патріотичних українських організацій. Кілька членів ОУН розконспірувалися самі  у сутичках з відступаючими польськими військами. Вони потрапили в руки ЧК першими.

Виявляти українське підпілля таємно допомагало польське та жидівське населення. Вербування поліційної агентури почалось і серед українців, особливо із членів КПЗУ.

У грудні 1940 року настала черга і на Миколаївську школу, де завдяки притоку колишніх гімназистів укріпилася міцна молодіжна ланка ОУН.

Діяльність організації в той час полягала у переведенні через кордон річці Сян молодих хлопців для формування на німецькому боці українських військових частин.

 Одним із її членів рахувався і Олесь Сколоздра з Розвадова.

Чекістам вдалося завербувати його своїм агентом. З його допомогою не важко було вивідати про інших членів групи.

10 грудня 1940 року почались у Миколаївській школі арешти. Весь восьмий клас опинився «під ковпаком». Прямо з класу взяли Степана Янкевича. В Миколаївськім КПЗ вже сиділи Корда, Гринь, Скрипець Микола та Патерко з Розвадова. Наступного дня привели Метежака Миколу, Гнатіва Михайла, Іщака Романа, Корецького Корнеля, Устіяновича Миколу, Кічака Євгена та Мельника, Паньківа з Дроговижа. Головацького і Яніва схопили вже на мості через ріку Сян. Не залишили чекісти на волі і свого агента Сколоздру Олеся. Він розділив долю всіх тих, кого зрадив.

Після арештів у школі запанував страх і гнітюче відчуття приреченості. Тим більше, що ніхто із викладачів не давав жодних пояснень всього того, що сталося. Вдавали, що це нікого не обходить, що це проводяться профілактико-виховні заходи.

Десь по новому 1941 році настало ніби підтвердження такої версії. Одного дня до світлиці скликали всіх учнів старших класів. За учительськими столами сиділо все керівництво школи і кілька вчителів. Чільне місце зайняло троє військових в портупеях та з ромбами на петлицях.

Один із них, як ми пізніше довідалися, був чоловіком нашого завпеда – Козакевич – начальник районного НКВД.

Не всі учні відразу помітили, що біля «начальства» збоку сидять недавно заарештовані Гнатів Михайло, Іщак Ромко та Володимир Брендота. Обстрижені під «нульку», вони мовчали похнюпивши голови.

Комісар Козакевич коротко розповів, про що йдеться.

Гнатів, Іщак та Брендота – учні восьмого класу – були підло обмануті ворогами радянської влади і втягнути у контрреволюційну  організацію.

Зважаючи на їхній молодий вік (їм ще не виповнилось і сімнадцяти) та непричетність до кримінальних злочинів, радянська влада дарує їм провину і звільняє від ув’язнення для чесної праці.

Хлопців звільнили, їхні долі, покручені у лабіринтах життя, стали мені відомими роками пізніше. Але це вже стосується позашкільних споминів.

Дослідження творчості Романа Петріва. Гортаючи сторінки

«На жертовник Свободи свій талант я кинув»

Вірші, вірші – до Правди сходи,

оздоби до її лиця

(Р. Петрів «Інерція серця»)

 Учень:  (музика) 

Сьогодні  ми завітаємо в гості до поетичної країни творчості нашого земляка – письменника, громадського діяча – Романа Петріва (слайд 1)

Учениця:

 Можливо, не кожному з вас спадало на думку, що поряд  ходять генії, що талант народжується поміж нас, та ми цього не помічаємо. А можливо,  просто велике бачиться здалека – і, напевно, потрібен час, щоб оцінити  всю  глибину і неповторність творчості цих авторів.

Учень

Творчість Р.Петріва є поки що надто мало дослідженою. Хоча літературознавці уже відзначили неперевершеність  краси літературного мистецтва нашого земляка, ми, на жаль, ще не маємо змоги насолодитися цими творами, оскільки видання їх  не є багатотиражним. Потрібно, щоб видавці зацікавилися майстерністю цього митця, і тоді не тільки ми, а і вся Україна зможе милуватися  цими витворами художнього слова.

Учениця

Хотілось би, щоб це відбулося якнайшвидше. А  сьогодні ми полинемо у таку чарівну країну поезій цього майстра слова.

Учень:

Та спершу про Р.Петріва

Роман Петрів

- до недавнього часу очолював Миколаївський  районний осередок Спілки політв’язнів

 -  і Миколаївське об’єднання ветеранів війни (слайд 2)

- автор  поетичних і прозових книг, зокрема:

- зб. «Поетичні твори»  (1992) (слайд 3)

- зб. «Терен у полум’ї»(1997) (слайд 4)

- зб. «Розчарована осінь»(2001) (слайд  5)

- зб. новел «Звіти пам’яті»(2009) (слайд    6)

- автор багатьох статей: «Подумаймо й зостановімося», «А що ж це була за перемога?», «Двадцятиліття незалежності», «Змарновані можливості», «Чому не вона?», «Пам’ять світить довго», «Свідки минулого», «Конституція та ідеологія: що головніше?», «Чи дочекаються воїни УПА державного визнання?» (слайд  7)

Учень:

Кожен край народжує свого Поета, сподіваючись виявити себе через його Слово ... Рідна земля виколисує і виховує такого свого Співця.

Учениця:

З кожним народженням Поета знову і знову народжується надія природи, надія народу. Мудрість природи і мудрість народу у тривожні для них часи проявилася у тому, що справді величезний талант було вкладено в серце і вуста нашого земляка  Романа Петріва.

Учень:

 Істина звучить у словах: народжуються поезії лише у тих,  хто вміє слухати і відчувати життя навкруги.  Хто вміє  через серце передати побачене. А побачити і пережити Романові Петріву довелося дуже багато…  Справедливо говорять, що біографія поета – в його віршах. Тож знайомство із митцем  я хочу почати з його поезії "Багато пройдено, побачено, почуто" 

Читець 1

Багато пройдено, побачено, почуто…

Країв, доріг, етапів і в’язниць… (слайд)

І майже стільки, нібито дрібниць, -

Загублено і пам’яттю забуто.

                            Посивівши, ні добрими, ні злими,(слайд)

                 Відходимо помітно за рубіж,

                 Лишаємо завихрений крутіж

                 Життєвих драм з акторами новими.

          Коли ж уже останнього пом’януть (слайд)

І наші сповіді в непам’ять кануть –

Згадає нас і провідний загін,

                      І, б’ючись в груди на найвищім рівні,

             Скажуть тихцем: вони в борні нерівній

           Підняли нас, негідних, із колін.

Учениця

Нашу сьогоднішню зустріч пропонуємо провести у формі літературного журналу під назвою  «На жертовник Свободи свій талант я кинув». Отож перегорнімо першу його сторінку   «Життєвий шлях митця».        (слайд   )

Учень

Гортаючи сторінки збірок та рукописів поезій Романа Петріва, мимоволі замислюємося над його життєвим шляхом.  А все, як відомо, починається із дитинства

Учениця

Народився Р.Петрів 11 лютого 1927 року в с. Велика Воля (слайд) у родині хлібороба. Можливо, сама назва села посприяла тому, що все життя ця людина віддала боротьбі  за волю своєї України. У новелі «Велика Воля» письменник пояснює походження  назви цієї.

Учень

 «Знайшов  своїх волів уже  смерком. Лежали під розлогою грушею і вдоволено ремигали… На фільварок приїхав десь коло півночі.

-          Де ти пропадав? – запитав здивовано гуменний.

-          Волів шукав…

-          А де ж вони пощезали?..

-          На волю повтікали… на волю!

І стало це урочище від тоді Волею називатись».

Учениця

Саме серед чарівливої української природи з її загадковою красою пройшли дитячі роки митця. Як згадує сам поет: "Стежинами вузькими по полях" 

Читець2

Стежинами вузькими по полях,(слайд)

по толоках дитинство розлетілось,

десь скочило в полин, сховалося в житах(слайд)

десь мохом, десь калиною зацвіло.(слайд)

А потім сіло в лузі, на копиці,

погратись хмаркою, що топче сонця край, -

і бризнув кришталевий водокрай

з очей, що наче дві криниці…(слайд)

Був такий день,

був май!(слайд)

Учень

 Початкову освіту здобув у рідному селі. Першою вихователькою була бабуся, оскільки мама весь час була на роботі. Виростав без батька. Більшу частину свого часу проводив не вдома, а у священика, у котрого була одна дочка Славця. Саме їй, подрузі дитинства, присвятив Р.Петрів багато віршів. Серед них «Спомин», «Дозвілля».

Читець

Спомин  (слайд)

Спраглий серпень над полями.

Вітрець дзвонить колосками,

Сипляться жита.(слайд)

Тонуть в мареві хвилини...

Сонце. небо без хмарини -

Тиша золота.(слайд)

Думка десь взялась свавільна,

Закрутилася повільно:

Очі, коси, сміх...

Ах, це ти! Літа минули,

Ми про себе вже й забули...

Хто б сказати міг!

Заплелась коса дозріла

В веселкові барви зілля, (слайд)

В волошкову синь.(слайд)

Так, це ти, моя розлуко,

Моя мріє, моя муко -

Твоя горда тінь.

Не співають жайворони,

Житні хвилі вітер гонить

Ген, на болота.

Тонуть в мареві хвилини...(слайд)

Сонце, небо без хмарини -

Тиша золота

Читець 3

Дозвілля  (слайд)

Я часто приходжу сюди,

на ці стави, на лисі скали, (слайд)

під сосни мрії і журби,

де казки й духи ночували.

Тут вечори, мов образи,

а ранки – пташок фестивалі.

Сідаю, мов в концертній залі,

під кущ вільшини чи лози

і слухаю свою весну,

якусь дев’яту чи десяту,

пастушу вітрову кантату,

просту, безжальну, голосну.

І так прогаяв би весь день,

п’ючи повітря й зимну воду…

Але найде сюди народу (слайд)

під кожен кущ, під кожен пень.

І проженіть мій сон-міраж,

втішаючись купальним літом,

своїм привільним власним світом

і всім, що винесли на пляж.

Збираюсь мовчки, без жалів

шукати іншого закутку,

Де радостей нема, ні смутку,

життєвих зваб і зайвих слів.

І ти прибіжиш з райських лук

розважитись  дитячим  словом,

щоб засвітитися наново

сльозиною гірких розлук.

Учень

Продовжив навчання  хлопець  у Миколаївській семирічці, (слайд) згодом – у Львівській торгівельній школі. (слайд)Будучи студентом, Роман у 1943 році вступив до лав ОУН  і виконував доручення антинацистського підпілля.(слайд) Після відступу німецької армії в 1944 році продовжив боротьбу в підпільних рядах ОУН проти нового окупанта. Займає пост помічника референта пропаганди повітової екзекутиви.

Учениця

Варто зауважити, що доля ніколи не була милостивою до цієї людини. Як писав сам митець: «Моє життя – сумний випадок. Війна навела в нім порядок». Уже 22 березня 1945 року з групою підпільників натрапив на засідку енкаведистів. У цій сутичці був важко поранений. Його схопили і запроторили у Дрогобицьку слідчу тюрму.

Учень

Там, за заздалегідь придуманою легендою, аби вберегти від репресій батьків, Василь Петрів назвався Романом Писарчуком із Тернопільщини. Військовий трибунал запроторив Романа Писарчука на     10 років (слайд) у воркутинські концтабори з наступним на 5 років позбавленням громадянських прав.

Учениця

Після смерті Сталіна його, як і багатьох інших в’язнів, засуджених неповнолітніми, звільнили з-під варти і навіть дозволили повернутися в Україну. Та 1957 року його викрили, знову заарештували вже як Василя Петріва. Так йому повернули справжнє прізвище, ім’я й… поновили  звинувачення. Але до прибраного імені – Роман – упродовж років звикли друзі, знайомі, зрештою і він сам. Тож надалі закріпилось воно за ним і в побуті, і в літературі.

 Учень

 Петріву присудили нових 10 р. виправних таборів, з яких відбував (на той раз у Мордовії) шість. У 1963 році повернувся до рідного Миколаєва, де опинився під постійним наглядом КДБ до часу розпаду комуністичної імперії. Слайд)

Учениця

Сьогодні автор численних віршів не покидаючи рук працює. З-під його пера і надалі виходять твори, які відображають наповнення серця поета.

Учень

Наступна сторінка нашого журналу має назву «Україно моя»           Слайд)

Учениця

У час здобуття української державності Р.Петрів не шукає і не сподівається винагород, слави чи якихось почестей за самовіддане і безкомпромісне служіння рідному народові.

Учень

Сам автор у поезії «Україні» характеризує себе дуже скромно:

Читець

Україні

Я, окрім тебе, іншої не маю.

Твоїм ім’ям нікого не назву! (слайд)

Україно, Вітчизно, милий краю,

Тобою лиш болію і живу. (слайд)

Тобою лиш горджусь показно і свідомо,

Як скарбом, даним долею мені,

Як островом на морі життєвому,

Куди ведуть дороги всі додому. (слайд)

До вогнища в батьківськім курені.Слайд)

       Хто я такий? Клітина твої крові,

        Енергій творчих миттєва іскра,

         Слабенький звук в твоїй дзвінковій мові,

          В одвічнім змагу кривди і добра. (слайд)

Кріпи ж мене надією своєю,

Думки мої нащадкам передай! Слайд)

Над серцем моїм, змішаним з землею,

Вони про тебе думають  нехай. Слайд)

Читець

Гімн Україні

Під небом блакитним наш лан золотіє, Слайд)

Хвилює пшениця в козацьких степах.

Розбуджена воля майбутнє нам сіє,

Неволя зосталась в народних піснях. (слайд)

            Ми землю свою відстояли боями,

            Зогріли любов’ю мільйонів сердець.

            Пишайся, Вітчизно, ділами, піснями  -

            Вони твої слави коштовний вінець! (слайд)

Ніколи, ніколи не ступить в наш дім

Чужинця п’ята зловорожа!

Ми – люди гостинні, та в гніві  ми – грім,

Караюча Волі сторожа. Слайд)

           Між вами, народи, ми – вільний народ,

          Як квіт поміж квітами в гаю.

          Достатньо в нас свої землиці і вод

         У Богом дарованім краю.

І шлях наш незмінний: до світла, добра

З Христом і Шевченком на стягу…

Хоч смутить нам спомин кривда стара,

Ми йдемо в рішучому змагу!

            Ніколи, ніколи не ступить в наш дім

            Чужинця п’ята зловорожа!

           Ми – люди гостинні, та в гніві  ми – грім,

             Караюча Волі сторожа!

Читець

Співвітчизникам

Шлях рівний, певний – оком кинь, слайд

І синєвидна перспектива…

Майбутнє – життєдайна нива

І праця… кожний Божий день. (слайд)

              Тут спір – не поміч. Він – гальмо…

               Плече в плече, рука з рукою.

              Одною призвані метою,

              В одному напрямку йдемо.

Одне в нас сонце і Вітчизна, слайд

І дощ на всіх, і спека всім…

А якщо трапиться крутизна –

За руки взявшись, перейдім.

               Покиньмо все, що нас ділило,

               Хай блудний син заходить в дім.

              Зігрівши душу наболілу,

              Всепрощу хай знаходить в нім.

А тим, хто нас вернути хоче

Назад, в союзний скрут оков –

Наплюйте їм в злі, заздрі очі

І на багряний їх покров!

Учень

 Автор просить  Батьківщину скріпити його «надією своєю» і думки його нащадкам передати. Батьківщину у нас намагалися відібрати, а ми наперекір всьому маємо Україну. А це – найдорожче.

Учениця  

Так, недруги наші, щоб зробити з українців  мовне низькосортя, котре працюватиме на «старшого брата» і дякуватиме «за шмат гнилої ковбаси», перш за все нищили українську еліту.  Найкращі борці за Волю України поклали життя у нерівній боротьбі з окупантами.

Читець

З гори спускався місяць із звіздою

З гори спускався місяць із звіздою

По стежці іскрометній у село. (слайд)

Пушилось сріблом синяве крило –

В село йшов ангел-місяць з колядою.

         Вони ж тихцем колядками зогріті,

         Йому навстріч виходили з села… (слайд)

         А ніч така урочиста була,

        Мов Вефлеємська в Новому Завіті.

І раптом – стріл!.. нізвідки і нікуди. (слайд)

Зів’яли  теплі молодечі груди…

Зоря зірвалась, креслячи дугу.

       І бій скипів – короткий і гарячий,

      Сполошив ніч, хоч нічого не значив,

      Лиш кров’ю підписався на снігу.

Читець

Чому ж тепер у грудях біль щемить

Чому ж тепер у грудях біль щемить

І серце гнітять тягарі досади?

Невже ж замало рабства трьох століть,

Невже ж не досить  ницості і зради?

          Невже ж ще мало гнули нам карки, (слайд)

           Водили і душили на мотуззі,

           Морили голодом, потоптаних в нарузі,

           Сибір гноїли нами й Соловки? (слайд)

І не набридло в марнім крутежі

Амбіції з засадами рівняти,

За чуби братись на сухій межі,

            Коли в непотріб треба з хати гнати (слайд)

            І влізливих вгодованих вужів,

           Що в нашій хаті прагнуть кубла мати?

Учениця

«А я все пишу» - такою є назва наступної сторінки нашого журналу

Учень

Вірші поета – це його діти. І приносять вони так само, як і діти, і радість, і біль. Про своє призначення писати їх автор розповідає у поезіях.

Читець 4

Інерція серця

А я все пишу та нудьгую

за тим, чого не написав.

Буває, навіть в снах віршую…

Проснуся – все позабував.

   Та й добре, що щезають з тями

   Наспіх римовані рядки:

  Могили, сили, грами, ями –

  Скучні слова, сумні рядки.

Бо скаже хтось: «Не мав роботи,

Снував думки по манівцях…»

Вірші, вірші – до Правди сходи,

Оздоби до її лиця.

  Тобі ж до неї не долізти,

  Хоч шкіру поздирай з колін!..

  Хай підождуть твої успіхи,

  Тепер уже не спішно їм.

Читець 5

До музи

Отяжіло небо олов’яне,

Розплилось по полю світло тьмяне.

Світло це чи, може, тінь лілова?

Ми йдемо з тобою і… ні слова

   «Чом мовчиш? Я чую за плечима:

   Ти крокуєш моїми слідами

   Наосліп в невідоме, незнане.

   Та чи сил надовго тобі стане?

Ось полонку в хмарі мов пробито,

Зірку в ній засвічено й зарито…

Та чи зірку?.. Може, вогник блудний.

Ох, не йди за мною, шлях мій трудний!

    Звідти всі стежки ведуть нікуди,

    Тут, що знаєм, маємо забути.

    Що від Бога, тут ніщо не варте,

   Тут і ангел грає з чортом в карти.

Як мені тебе переконати?

Або десь під серцем закопати,

Заховать від діалогів скверни?

Вже ніхто тобі мене не верне.

Учениця.

Одне із найпрекрасніших людських почуттів — це почуття кохання. Людина, яка не звідала цього почуття, — нещасна, бо лише закоханий здатен іти назустріч життю, а не поспішати за ним. 

Учень

Перегорнімо ще одну сторінку творчості нашого земляка «Лиш любов – невінчана дружина» і пориньмо в країну інтимної лірики.  Тут царюють прекрасні поезії, одна із них - «Дихни на мене, ох, дихни». Вірші Романа Петріва оспівують кохання, адже саме воно найсильніше почуття, воно дає сили жити, незважаючи ні на що.

Читець2

Дихни на мене, ох, дихни

 Дихни на мене, ох, дихни

Медовим подихом весни!

Блакитним променем зогрій,

Нових бажань навій, навій… Слайд)

Жени осінній супокій!

Рожевим пелюстком долонь

Діткнись моїх студених скронь

І шепни щось, і щось промов,

Щоб рушила жвавіше кров…

Зіпхни у щастя стрімголов!

Чому ж твій шепіт – тихий жаль, Слайд)

Чому на косах темна шаль?..

Не гріє погляд, а пече,

Чому з очей сльоза тече

Мені на зморене плече?

Дихни на мене, ох, дихни

Медовим подихом весни!

Блакитним променем зогрій,

Нових бажань навій, навій…

Жени осінній супокій!

Учениця

Вірші Романа Петріва оспівують кохання, адже саме воно найсильніше почуття, воно дає сили жити, незважаючи ні на що.  У поезіях цього майстра слова образ коханої дружини Ірини завжди присутній. Це її портрет автор хоче намалювати.

Читець

Я намалюю твій портрет

Я намалюю твій портрет

Гадками, мріями і снами, (слайд)

І все, що збулося між нами,

Сплету в один букет. (слайд)

І восени, в сльотливі дні,

Всупереч смутку листопаду,

Тобі цю весняну розраду

Поставлю на вікні.

Учениця

Художнє,   довершене  слово поета сповнене, філософського змісту , бринить сталлю й ніжністю. Майстер пера розкриває  духовний світ людини, показує  її життя в гармонії з природою та власними почуттями. Чарівною музичністю, яскравою образністю та схвильованістю  кохання вражає  поезія «Моя журба».

Читець3

Моя журба

Моя журба з Любов’ю посварилась,

Не хоче навіть з нею розмовляти.

Любов сама у серці зачинилась, (слайд)

До розуму лиш ходить сповідатись.

А розум їй завжди усе прощає.

Журба не спить, людського прагне суду… (слайд)

Вона не зна, яку важку покуту

Моїй любові розум призначає!

Учень

Послухайте ще кілька віршів цього поета-романтика, душа якого не перестає кохати.

Читець5

Запізнілий романс

Навкруг твоїх зіниць

Закрутився мій світ…

До яких то границь

Донесе твій політ?

Ласки твоїх долонь

Гладять серця рубці…

Ми, мов нетлі-сліпці,

Летимо на вогонь.

І хоч в серці гудуть

Передзвони весни,

Все це сни, все це сни,

Що заснуть не дають.

Я тобі віддаю

Думки цілого дня,

Та між нами – броня,

Яку я не проб’ю.

Навкруг твоїх очей

Закрутився мій світ…

Якби скинуть з плечей

Тягар страчених літ!..

Хоч би ті, що в свій час

Спопеліли на пні –

То були б ми якраз,

Як співзвучні пісні.

Учениця

В інтимній ліриці автор часто вживає сумні ноти… Ми відчуваємо  гарячий біль митця, щось крає йому серце, важким каменем лежить на душі. Відчувається розлука із коханою.

Читець1

Ми прийдемо з тобою на край

Ми прийдемо з тобою на край, (слайд)

Звідкіль дальше дороги не буде,

І, набравши повітря у груди,

Ти промовиш коротко: «Прощай!»

І відійдеш, як привид, як тінь, (слайд)

А мені, замість слова, в науку

Подаруєш на пам’ятку муку, (слайд)

Найсолодшу із людських терпінь.

Читець 2

Крізь тріщину в серці любов втекла

Крізь тріщину в серці любов втекла,(слайд)

 За нею – помітний слід,

І щастя згиб – недоношений плід –

Рештки її тепла.

Крізь тріщину в серце холод проник –

Не зогрієш його, хоч розріж.(слайд)

В тебе руки з теплом – візьми ніж,

Не бійсь, як  почуєш крик.

Ти в долонях міцно його стисни,

Як хірург, що вагань не зна,

Розігрій його з верху до дна,

Або цілком зупини.

Учень

Сила поезії  нашого земляка була, є й буде в тому, що її висока ідейність пройшла крізь розум, серце й волю поета, а відтак важко провести грань між ним і його ліричним героєм.

Учениця

Р.Петрів у своїх творах намагається обміркувати вічні філософські проблеми, по-своєму розробляє в ліриці постійні риторичні запитання. І на сторінці наступній нашого журналу ми зустрінетесь із такою лірикою. Отже, «Одвічні питання»    (слайд) - саме такою є назва нашої наступної сторінки. Один із  творів  «Він – мені» із «Трьох сонетів для О.Ольжича» є на цій сторінці.

Читець 3

Він – мені

Лежить у тобі сила таємнича.

Захочеш – будеш! То чого ж стоїш?(слайд)

Окови Духові розріж –

Звільни його, як вишній голос кличе.

У нашім світі Сила – володар.

Вона дозує правду по краплині.

З ваганнями ув’язнеш, як у глині –

Вдесятеро помножиш свій тягар.

То ж не вистогнуй «ой!» та «пек!»,

Звикай до боротьби, до небезпек,

Навчися брати їх, як міни…

Чи вийде з тебе Брут, чи Дон Кіхот –

За прикладом твоїх пригод

Підуть відважно нові зміни.

Читець 4

Гіркі гадки

Я виростав тернокущем в ярі,

Де сонце бачив рідко і коротко,

Коли відцвів, в якій саме порі

Було мені чи гірко, чи солодко

Не записав. Не встиг, чи не хотів?.. (слайд)

Гадав, ніщо довіку не забуду.

Не сподівавсь, що стільки того бруду

Крутіж подій в моє життя намів.

Не раз хитавсь я на тугому дроті,

Баланс свідомості тримав у поті,

І в тій напрузі вірш родивсь крутий.

Це пам’ять слово з пазухи дістала,

Яку в запасі берегла, ховала,

Щоб я ще мучивсь і щоб був живий.

          Читець 5

Час у поході

Час у поході.

Ідуть віки…

Все боїться часу.

Люди сортують свої думки

На купки, на купки, на купки

Для націй, партій, класів. (слайд)

І в тім порядку

Понять, ідей –

Кристал людських натур.

А ось і образ: стоїть Антей,

На шиї у нього –

Шнур.

Учень

Ось і перегорнута остання сторінка літературного журналу. Ми побували в гостях у поетичного світу прекрасного митця…

Учениця

 Із рядків почутих віршів впливає висновок:  Роман Петрів – син і слуга свого народу. Це поет, віршам якого притаманні щирість, поєднання особистого і громадянського, гостре відчуття сучасності.

Учень  

Почуті вірші ще раз підтверджують, що життєве  кредо Р.Петріва – творити людям добро, до чого він закликає і нас з вами.