Дослідження творчості Романа Петріва

 «На жертовник Свободи свій талант я кинув»  (Роман Петрів. Сторінки творчості)

Роман Петрів належить до того легіону української еліти, котрий ніколи не працював на «старшого брата», ніколи не прогинав спину перед сильними світу сього задля солодкого життя. Це тонкий лірик  із глибоким почуттям власної гідності, який пише про те, що проходить через його серце.

Ім’я нашого земляка не є відомим широкому колу читачів. Та воно і не могло бути по-іншому, бо молодість його в лісах у боротьбі з окупантами промайнула. У складі  УПА  молодий вояка стояв на захисті своєї землі, свого дому, своїх батьків.  Потім пішли більшовицько-радянські тюрми та ГУЛаги… а далі постійний нагляд КДБ.

Моє життя – сумний випадок

Народився Р. Петрів 11 лютого 1927 року в с. Велика Воля у родині хлібороба. Можливо, сама назва села посприяла тому, що все життя ця людина віддала боротьбі  за волю рідної України. У своїй новелі «Велика Воля» письменник подає одну із версій походження цієї назви: «Знайшов  своїх волів уже  смерком. Лежали під розлогою грушею і вдоволено ремигали… На фільварок приїхав десь коло півночі.

Де ти пропадав? – запитав здивовано гуменний.

Волів шукав…

А де ж вони пощезали?..

На волю повтікали… на волю!

І стало це урочище від тоді Волею називатись».

Саме серед чарівливої української природи з її загадковою красою пройшли дитячі роки митця. Як згадує сам поет: «Стежинами вузькими по полях, по толоках дитинство розлетілось, десь скочило в полин, сховалося в житах».

Роман Петрів у складі дитячої футбольної команди (1940)

Початкову освіту здобув у рідному селі. Першою вихователькою була бабуся, оскільки мама весь час була на роботі. Виростав без батька. Більшу частину свого часу проводив не вдома, а у священика, в котрого  була одна єдина дочка – Славця. Саме їй, подрузі дитинства, присвятив Р. Петрів багато віршів. Завдяки спілкуванню із сім’єю священика хлопчик швидко навчився читати. І під впливом    друкованого в тодішніх дитячих журналах – «Дзвіночок », «Світ дитини»,  «Наш приятель» тощо – відчув  потяг до віршованого слова.

На уроці трудового навчання у Миколаївській гімназії

Варто зауважити, що доля ніколи не була милостивою до цієї людини. Як писав сам митець: «Моє життя – сумний випадок. Війна навела в нім порядок». Вже 22 березня 1945 року з групою підпільників натрапив на засідку енкаведистів. У цій сутичці був важко поранений. Його схопили і запроторили у Дрогобицьку слідчу тюрму. Там, за заздалегідь придуманою легендою, аби вберегти від репресій батьків, Василь Петрів (справжнє ім’я митця) назвався Романом Писарчуком із Тернопільщини. Військовий трибунал запроторив Романа Писарчука на     10 років у воркутинські концтабори з наступним на 5 років позбавленням громадянських прав. 

Роман Петрів у воркутинських таборах

Після смерті Сталіна його, як і багатьох інших в’язнів, засуджених неповнолітніми, звільнили з-під варти і навіть дозволили повернутися в Україну. Навесні 1955 року нашого земляка покликано на військові збори до Сарн, завдяки чому він став солдатом запасу 2-ої категорії. Та 1957 року його викрили, знову заарештували вже як Василя Петріва.

На військових зборах у Сарнах (1955)

Так йому повернули справжнє прізвище, ім’я й… поновили  звинувачення. Але до придбаного імені – Роман – упродовж років звикли друзі, знайомі, зрештою і він сам. Тож надалі закріпилось воно за ним і в побуті, і в літературі. Петріву присудили нових 10 років виправних таборів, з яких відбував (на той раз у Добровлазі в Мордовії) шість. У 1963 році повернувся до рідного Миколаєва, де опинився під постійним наглядом КДБ до часу розпаду комуністичної імперії.  

Роман Петрів після повернення із заслання (Львів, 1968)

У 1968 році, під час заворушень у Чехословаччині, мобілізований в діючу армію, але на кордоні біля Ужгорода (через відомі причини) звільнений у запас, за що дотепер щиро вдячний полковникові із політвідділу дивізії, котрий вчасно зорієнтувався і рішуче запобіг участі Романа Петріва в тій ганебній воєнній авантюрі. Тепер відомий митець живе в Миколаєві. У нього щаслива сім’я, із дружиною Іриною вони виховали трьох прекрасних дітей. Син Любомир разом із сім’єю живе у Канаді, дочка  Зоряна  зі своєю родиною – у Канаді, а  Романа разом із своєю сім’єю є  миколаївчанкою.   

Дружина Ірина

                                                            

Найбільше щастя - онуки

На зорі літературного шляху

  Як поет Р.Петрів сформувався у таборах. Саме там написав перші вірші. На жаль, більшість із них у невільничих умовах заборон і переслідувань безповоротно зникли.

Університетами ж нашого земляка були твори світової поетичної класики, якими він надзвичайно зачитувався, а особливо зустрічі і контакти з творчими особистостями. Зокрема, у Мордовії доля звела нашого земляка із композитором Василем Барвінським, котрий був загальновизнаним авторитетом серед українських політв’язнів, з людиною енциклопедичних знань Михайлом Сорокою та багатьма іншими.  Ще на Воркуті допоміг йому – початківцеві – пізнати й опанувати таємниці віршування відомий поет Закарпаття Андрій Патрус-Карпатський. Звичайно, були то перші  проби пера, у котрих Р.Петрів розповідав правду про життя політв’язнів у таборах. За словами самого автора, ті вірші незабаром викликали у нього невдоволення, оскільки не вистачало у нього знання мови і техніки віршування, тому він залишив ті «марні та небезпечні забави». Думав, що назавжди. Проте доля розпорядилась по-іншому. Наприкінці 40-років у таборі шахти №7 наш поет заприятелював з Володимиром Леськівим – молодою грамотною людиною. Той, дізнавшись про аматорські спроби Петріва, заохочував молодого поета до творчості, читав в’язням вірші миколаївчанина  і переховував їх. Саме цій прекрасній людині Р.Петрів присвятив поезію «Журавлина журба». На жаль, перед черговим арештом, щоби врятувати друга, Леськів спалив його твори, а сам отримав 25 років у закритих в’язницях за намагання організувати втечу з табору. Але, оскільки він був громадянином Польщі, його відправили до Варшави, звідки той поїхав до батька в Канаду і там у 1962 році в журналі «Визвольний шлях»  з пам’яті надрукував два вірші Р.Петріва. Сьогодні В.Леськів живе в Канаді, але і надалі  друзі часто спілкуються листовно. Справжня дружба не знає межі ні в часі, ні у відстані. Ще один їхній товариш, Караташ Володимир, живе у с. Побуське Кіровоградської області.

Перші вірші наш земляк написав у Воркуті в таборі. Із написаного в ГУЛазі у поета не збереглось нічого, крім вірша «Соседки»; усе інше написане уже після повернення на волю. Безумовно, значна частина його творчого доробку так чи інакше пов’язана зі спогадами про боротьбу за волю нашої України та про життя каторжан у більшовицько-радянських таборах. Проте є у поета і твори, котрі присвячено важливим подіям в історії країни, є вірші-роздуми про життя, про місце людини на землі, про вічне кохання.

Літературна діяльність

Р.Петрів належить до молодшого покоління мужніх поетів-романтиків. До покоління, про яких, до речі, і саме про нашого земляка, слушно написав відомий сучасний письменник Петро Сорока: «Багато колишніх політв’язнів стали добрими поетами.   Відповідальність перед словом у них велика і віра в силу слова безмежна. До того ж, для становлення душі тюрми і тортури мали, безперечно, вирішальне значення. Але ніхто з них (може, окрім одного-двох) не вийшов на ширші літературні обрії, не отримав всеукраїнського визнання, не був відзначений престижними мистецькими преміями. І це змушує мене припускати, що є сили, які свідомо утримують їх на задвірках літератури». Так, є такі сили…  Повернувшись із заслання, миколаївчанин продовжував писати, адже любив поезію понад усе. Мережив свої візерунки віршів, читав твори інших поетів. Проте до поезій своїх ставився недбало, не намагався їх зберегти. Уважніше придивлялась до захоплення свого чоловіка дружина Ірина. Це завдяки її старанням твори поета передано у Польщу Андрієві Чорному – активному  українцеві, учасникові відомого хору «Журавлі». У 70-х роках в Перемишлі газета «Наше слово» надрукувала передані вірші, а  один із них був надрукований навіть у додатку до газети «Наша культура». Це додало впевненості нашому митцеві. Та хоча Роман радів відгукам друзів, однак і надалі друкуватися не хотів та й, напевне, в той час це не було можливим. До того ж і скромність поета не дозволяла мріяти про славу. Р.Петрів завжди говорив: «Якщо мої вірші щось вартують, то, можливо, хтось колись зверне на них увагу і надрукує». У 1990 році дружина   передала цілу папку віршів Ірині Возній,  яка і зробила презентацію творів нашого митця. Цю зустріч із словом було організовано в музеї Уляни Кравченко. Того ж року, восени, в українській газеті, що виходила в Торонто, був надрукований вірш «Колись і нині». У передмові до твору професор Б.Стебельський відзначив, що наш поет «під надзором всевидючого ока КГБ, працюючи на різних заводах фізичним робітником, зумів зберегти хвилини часу для поезії, для слова людини, людини чину, любові та боротьби». Вірш «Багряний вересень» побачив світ у ж. «Назарет» в тому ж таки 1990 році. Твір «Останній етап» надруковано в ж. «Хрест» (1990). І з цього часу вже на зорі нашої державної незалежності почали з’являтися підбірки в альманасі колишніх політв’язнів «Біль» (1991, випуск 2, 1995, випуск 5-6, антології «Повстанська Ліра»(1992).  Аби зробити батькові приємну несподіванку, дочка Зоряна із матір’ю видають  в Торонто першу книгу віршів – «Поетичні  твори» – з  передмовою Б.Стебельського. Наступна  збірка – «Терен у полум’ї»  – вийшла у Львові (1997). Передмову до цієї збірки написав Юрій Балега – член Спілки письменників України, доцент Ужгородського державного університету. У  2007 році теж у Львові вийшла друком збірка поезій «Розчарована осінь», а 2009 року була надрукована     збірка новел «Звіти пам’яті», котру письменник присвятив своїм онукам і внукам своїх друзів.     

Значна частина творчого доробку Р.Петріва, як опублікованого, так і того, що чекає видавця, – громадсько-політична лірика. У ній переважають теми героїки національно-визвольних змагань, викриття злочинної суті комуно-імперської системи та її диявольського витвору – ГУЛагу, а також екскурсія в минуле, сподівання і тривоги сучасності.

На свою творчість митець дивиться як на спробу зафіксувати важливі події нашої епохи і передати в художній формі пам’ять про неї. Намагання, як бачимо, не з другорядних, хоча не завдання поезії підміняти історію та публіцистику.

                                       

Перша ластівка поета (1992)       Наступна збірка видана у  1997 р.

                       

     

 

                  Зб. "Звіти пам'яті" видана у 2009р.

                                             

Тонкий лірик

Є у Петріва і вірші, в яких автор, розповідаючи про ту чи іншу подію, збивається на публіцистику, впадає в риторику. Трапляється таке, і цього важко уникнути, коли мова іде про політичну лірику. Проте сказане аж ніяк не визначає обличчя поезії цього самобутнього автора. Ні! Р.Петрів – лірик, лірик від природи. Він сприймає «тремтливими нервами на вітрах чуттів» розмаїття світу  в його єдності і багатстві, мислить образно, метафорами. У нього дитинство «скочило в полинь»,  «а потім сіло в лузі на копиці погратись хмаркою», у серпні «вітерець дзвонить колосками», «житні хвилі вітер гонить». Про що б не писав автор: про далеке минуле, про визвольні змагання, у яких і сам брав участь, про каторгу чи про події нашого часу – всюди бачимо його особисте бачення світу і людей, особисту манеру вислову.

Окремо варто відзначити вірші, у яких автор звертається до природи як до співрозмовника. В одному із таких творів автор спрямовує свою мову  до свідка минулих днів – липи:

Ти ще жива, моя стара шептуне?

А я гадав, що й пня вже не знайду.

Ти мріяти мене навчила на біду,

Ворушила поволі серця струни.

             І,  певно, ждеш, що стану на коліна

            Під твій густий, пахучий балдахін

           І дам тобі, як в притчі блудний син,

           Заглянути в своє сумління?

О, ні, не жди! Не той уже я нині,

І серце в мене, певно, не брильянт –

Зотліле зверху, з  жаром всередині…

         На жертовник Свободи свій талант

      Я  кинув і спалив без ладану і свічів…

      За це життя мені сміється в вічі  

                                    («До   липи»).

 Суспільні грози ламали, калічили його життя і талант, але не зламали силу духу людини і художника слова, митець боровся за волю України, вірив у неї і дочекався її незалежності.  Сьогодні поет мріє про і співає про весну рідної Вітчизни, котра у важких муках підіймається з колін на власні ноги й намагається визначити своє місце в будівничому строю. У поезії «Весняні ноти» він так визначає своє кредо:

І тому не вдержу в супокою

Дум, чуттів у серці не замкну.

Не кидають думи поля бою,

Б’ють та й б’ють в невидиму стіну.

Наче там, у веселкових зливах,

У блакитних спалахах громів,

Ще лежить облогом добра нива

І чека на плуг і на посів.

Р.Петрів залишається тонким ліриком навіть у поезіях – натуралістичних замальовках глибоко трагічного звучання. Ось, наприклад, про смерть друга-повстанця:

…Лежить один

Чийсь брат, чийсь син –

Надія й оборона.

Трофейний кріс

Надвоє тріс –

Ні одного патрона.

Він тут поліг,

Упав на сніг –

Своїй землі на груди,

І вже нема…

Така зима…

І тиша, тиша всюди.

Він просто не кидає поля бою, самовіддано працює в міру своїх сил і можливостей і на творчій, і на громадській ниві – до недавнього минулого очолював Миколаївські районні осередки Спілки політв’язнів та Об’єднання ветеранів війни. Його серце, як і впродовж усього життя, б’ється в унісон з потребами, болями і тривогами народу. «Не кидають думи поля бою» – поля  бою за майбутнє рідної України.

Голова політв'язнів і Об'єднання ветеранів війни на урочистих зборах

Роман Петрів - частий гість у Миколаївській гімназії

 «Милий краю, тобою лиш болію і живу»

«Така вже доля нашого народу. Живучи в оточенні агресивних сусідів і маючи миролюбивий характер, він протягом багатьох століть був позбавлений державності. Окупанти, що видавали себе за визволителів і братів, намагалися відібрати від нього мову, культуру, право мати батьківщину», – відзначив   літературознавець Ю.Белега, член Спілки письменників України, у передмові до книги Р.Петріва «Розчарована осінь». Намагалися відібрати, а ми наперекір всьому маємо Україну. А це – найдорожче. Так, недруги наші, щоб зробити з українців  мовне низькосортя, котре працюватиме на «старшого брата» і дякуватиме «за шмат гнилої ковбаси», перш за все нищили українську еліту.  Найкращі борці за Волю України поклали життя у нерівній боротьбі з окупантами. Парадоксальний факт: чим більше людина зробила для визволення України, тим менше її цінують.

До тих, хто поклав «на жертовник Свободи свій талант», належить і Роман Петрів. Небагато нам відомо про цю людину. Та і як воно могло бути по-іншому, коли, за словами поета, «по полях, по толоках дитинство розлетілось», коли «війна навела в нім порядок», коли пережив жахливий мор політв’язнів у тундрі, де

Лежать рівно штабелями,

Наче зняті з пилорами

Мерзлі горбилі.

 Усе своє життя наш земляк виливає у рядках поезії. Як підкреслює М.Дубас, «форма вірша для нього впродовж усього творчого шляху, як і життєвого, лишень обгортка для дум, для акумуляції наснаги, для боротьби за високі ідеали справедливості і свободи, для їх утвердження і прищеплення наступному поколінню. У тій боротьбі, як зазначив у одному з віршів, він  «пройшов життя в рядах піхоти».

У час здобуття української державності Р.Петрів не шукає і не сподівається винагород, слави чи якихось почестей за самовіддане і безкомпромісне служіння рідному народові.

Сам автор у поезії «Україні» характеризує себе дуже скромно:

Хто я такий? Клітина твої крові,

Енергій творчих миттєва іскра.

Слабенький звук в твоїй дзвінковій мові

В одвічнім змагу кривди і добра.

Автор просить  Батьківщину скріпити його «надією своєю» і думки його нащадкам передати.

У «Гімні Україні» поет відзначає, що

шлях наш незмінний: до світла, добра

З Христом і Шевченком на стягу…

Так, для митця Україна є нероздільною  із Христом і Шевченком. Без них наше життя не є життям.

Сам поет підкреслює, що справжній український дух у нього пробудили Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка – титани українського духу. А хто не читає твори цих письменників, той не орієнтується в житті, таких людей легко переконати у будь-чому, дуже просто перетворити  їх на будь-кого.

Україна для Р.Петріва є все: «альфа і омега», вершина «бажань, дорога і мета». А майбутнім нашим є «життєдайна нива і праця… кожний Божий день».

Звертаючись до українців у поезії «Співвітчизники», автор закликає покинути все, «що нас ділило, хай блудний син заходить в дім». Просить, щоб ми  любов’ю зігріли  кожного українця і кожен із нас «всепрощу хай знаходить» у цьому домі. В домі  під назвою Вільна Україна. І не можна її ділити, адже

Одне в нас сонце і Вітчизна,

і дощ на всіх, і спека – всім…

А якщо трапиться крутизна –

за руки взявшись, перейдім.

А їм, справжнім дочкам і синам України, треба зовсім мало: лише хочеться, щоб після того, як уже останнього пом’януть, прийшов той час, коли про невідомих борців,

б‘ючись в груди на найвищім рівні,

скажуть тихцем: вони в борні нерівній

підняли нас, негідних,із колін

       («Багато пройдено, побачено, почуто…»).

На запитання, чи почувається Роман Петрів щасливим, він відповідає  ствердно, адже є корисним для народу і для родини… але на перше  місце поставлено щастя України. 

Під небом блакитним наш лан золотіє,

Хвилює пшениця в козацьких степах.

Розбуджена Воля майбутнє нам сіє, 

 неволя зосталась в народних піснях

                                                          («Гімн Україні»).

Звертаючись до України у своїх поезіях,  митець підкреслює:

Нині ти інша – державна, дужа

і Світ розмовляє з тобою,

а ти, роздерта сама собою

у марнославнім двобою,

майбуття своє бачиш не дуже

                     («Україні»).

Р.Петрів не мислить себе без України: нею він живе, мислить, любить.  Але для того, щоб Україна не зникла з карти світу, потрібно кілька речей: мова наша солов’їна, історія з неатрофованою пам’яттю, єдина церква (щоб не було більше тих роздорів між людьми) і потрібна єдино українська  ідеологія. Це та складова, якою живе наша країна. Із відсутністю однієї з її частин зникне держава… Про це варто пам’ятати всім.

Кажуть, велике бачиться здалека. Можливо, потрібні роки, щоб оцінили справжню велич цього поета.

І сьогодні він творить, не випускаючи пера з натомлених рук, радіє кожному дню, радіє сонцю і усмішці природи, людям і Україні, котра, здобувши Волю, «протирає очі, здивована, що стільки літ проспала».

Такий він, наш  земляк, Р.Петрів – справжній українець. Все життя поета, вся його творчість пройняті любов’ю до рідної Батьківщини, чию «землю зогріли любов’ю мільйонів сердець».

Незабутні сторінки пам'яті

Степан Янкевич – один із провідників ОУН-УПА

Лиш імена їх ще живуть

У пам’яті про наші втрати,

Про Чорний Ліс, Волинь, Карпати,

Мов щораз просять: "Не забудь…"

                             («Ясени Янкевича-Крука»)

І Роман Петрів не забуває, бо це і його минуле, бо це минуле нас усіх. Минуле, котре мине лише за умови, якщо про нього пам’ятатимемо. А якщо забудемо, воно може знову повторитись. У наступному витку історії.  Пам’ять про загиблих   забороняє нам кинути в непам’ять «крутіж запеклої борні нерівних сил собі ворожих», бо ж патріоти боролись «за Правду заповідей Божих у нашій отчій стороні». Не може канути в забуття

І той льодяний жах в’язниць,

тортури в камерах покути,

Той трупний запах із пивниць,

Який ще й досі мож почути!..

Віддавши молоді роки боротьбі за незалежність України, переживши жахи у ГУЛагівських таборах, спізнавши переслідування після виходу на волю, Р.Петрів залишився непохитним у своїх переконаннях. Не забуває митець і про своїх друзів, котрі поклали життя за вільне майбуття. Їм наш земляк присвятив багато творів, серед цих поезій чільне місце займає вірш «Сурмач волі». Поезія має присвяту незабутньому Михайлові Палідович-Карпатському:

Так, це був він – творець «Ідеї й чину»,

Сурмач передніх ліній боротьби,

Своїй Вітчизні вірний до загину –

Одна із жертв геройської доби.

У більшості випадків могили наших героїв є невідомими, «ніхто не знає, де його могила, – похований  без знаку, без прикмети». Про це подбала колишня влада:

Такі злочинні, як сама, секрети

ще й досі береже ворожа сила

 («Останній постріл генерала»).

У «Сонетах болю» мукам невинних співчувала і сама природа:

То була ніч, поранена і хвора,

сльозило небо і земля стогнала.

Стогнала, оскільки не могла байдуже дивитись на те, як «полуторка військова захарчала» і  повезла вантаж незвичний:

Льняний рукав, скривавлений з рукою,

Стирчав над ними, наче знак окличний…

Автор ніколи не забуває моменти боротьби із ворогом, адже він, як і друзі, не пересиджував удома, а з гвинтівкою в руках ішов проти ворога:

Бо й я не всидів в тихій хаті,

В тисках навальної біди –

Пішов за вами теж туди…

Й не раз пролежав на гранаті.

І Роман Петрів не забуває, бо це і його минуле, бо це минуле нас усіх.

Та доля його врятувала, він залишився, аби жити і робити все для того, щоб таке свавілля більше не повторювалось. Тепер миколаївчанин бореться з допомогою пера. У одному із «Трьох сонетів до О. Ольжича» автор відзначає:

Та Господь милував – живу,

Дійшов якось в добу нову

І навіть… диво! – до Парнасу!

 Може, й тому твій Дух з ірею

Являється мені з зорею

І вабить на космічну трасу

        («Я – йому»).

 В іншому своєму творі – «Свідок» – автор  підкреслює, що  і досі

Буває хіть в дозвіллях вечорових

Сповільнити ходу, призупинити час

І в пам’яті поміряти ще раз

На всіх широтах пройдені дороги:

Лінивих буднів каторжні обози

З чужим добром утопій та оман,

Пролиту кров, солоний піт і сльози,

Гектари цвинтарищів каторжан.

Хоча пройшло багато часу і «добрі діла, по волі Бога, стають оздобою землі», та

 За хвилину – думка справа

 З протестом гнівним: схаменись!

Мовчати ти не маєш права,

Бо суд іде, а ти спізнивсь.

Твої зізнання в ході справи –

Свідоцтво Правді під хрестом,

Надійний човен переправи

Перед розібраним мостом.

У поезії «Степанові Янкевичу-Круку» митець розмірковує над тим, чи не прийшов ще час  «якори спустити», адже «каторги вже списують в музей». Та в той же час автор констатує той факт, що «не знаходить дому Одіссей, не знає, де могила Пенелопи». А відтак

Даремно там, у нетрях глуму й страти,

На островах рудого Сатани,

Ховав у серці кращі думи-сни

Про милу старість в стінах свої хати.

Старечу рать, поколену нуждою,

Змітають вихри нової пори…

І затишком їм рідні прапори,

Підперті міцно долею гіркою.

Своєму другові Михайлові Корецькому митець присвятив поезію «Незабутній». Незабутній тому, що був найкращим другом і залишається ним у пам’яті досі. Адже кажуть, що людина живе доти, доки її пам’ятають. Пам’ятає автор свого друга, хоча

Він тут поліг, упав на сніг –

Своїй землі на груди,

І вже нема…

Така зима…

І тиша, тиша всюди.

Лиш вдалині

По кружині

Летять, летять

Псалтир читать,

Справляти похорони.

Пам’ять не забуває… Друзі справжні не забуваються ніколи.

 Такими є сторінки пам’яті Романа Петріва.

На з'їзді політв'язнів у Львові (2006)

Багата душа письменника

Читаючи твори Р.Петріва, ми глибше пізнаємо душу письменника, яка струменить із кожного його твору, дізнаємось про його погляди на життя. Нас захоплює  чарівний світ чистого і чесного серця цього митця. Саме це –  найкоштовніша цінність, яку не купити за жодні гроші. Це багатство потрібно відшліфовувати впродовж усього життя, берегти від усіх нечистих спокус.

Р.Петрів є непересічною особистістю, його внутрішня гідність не опускається ніколи до хизування ні своєю роллю в національно-визвольному русі в Україні, ні своєю творчістю. Він із тих людей, котрі не на словах, а на ділі показують свою значущість. У вірші «Бабусі Катерині» ліричний герой зізнається, що не доріс він до Голоти,

хоч і ставав у стремена.

Пройшов життя в рядах піхоти,

Несучи в серці Богуна.

Так, художник слова  не нарікає на долю, він сприймає усе як дарунок Всевишнього і в жодному випадку ні про що не шкодує.

Чиста душа цього митця не містить злоби:

Все забувається поволі:

і біль душі, і в світі люди,

і слизький поцілунок Юди

      («Не в докір долі»).

 Воля Божа на те, що ніхто не знає, коли прийде час відповісти за все і «вечірній спокій скаже гріхи нести на сповідь і випросити місце в раю», та усім нам треба бути готовими до цього кожної миті. Постійно потрібно пам’ятати про чистоту душі.

Тільки така багата і відкрита душа, як у Романа Петріва, може відчути тонкі порухи природи і сприймати розмаїття світу в  його єдності і багатстві, мислити так метафорично і глибоко, як це властиво письменникові.

Лірика поета, трепетна і ніжна, вводить нас у світ кришталевої душі  читця природи, котрий уміє зауважити ледь помітні порухи навколишнього і прочитати те, що нам воно нашіптує.

З великою любов’ю автор звертається до своєї липи («До липи»), згадуючи, що саме вона навчила мріяти і «ворушила поволі серця струни». У митця дитинство «скочило в полинь», а потім «сіло в лузі на копиці погратись хмаркою».

Істина життя стверджує, що справжні поети творять за покликанням, а не задля забави. І життя митця є підтвердженням цього.

Поет Р.Петрів  отримує натхнення від Бога, а озвучивши Боже передання, немовби звітує перед Богом: чи правильно й уповні виконав «приписане». Адже саме чисте наше сумління  «поможе стати перед очі Богу».

І звичайно, багатством своєї душі ми завдячуємо людям, котрі  стільки світлого в ній засіяли.  Першим же сіячем доброго є, безумовно, мати. Наш земляк часто згадує свою маму у віршах, в одному із них – «Матері» – читаємо:

Я тямлю довгі каштанові коси,

Важкі, гнучкі… Я часто їх в’язав.

 Автор згадує, як «слухав мрійні звуки милозвучні, і грівсь теплом смаглявих гладких лиць»,  а тоді:

Які тоді ми були нерозлучні,

щасливі і правдиві без границь.

Вдячне і щире серце не забуває тих людей, котрі є духовними сіячами і плугатарями ланів освіти.  У творі «Від усього серця» автор згадує, як «підростав на тих ланах серцями добрими зігрітий». І сьогодні, «у нелегкий час незгод, нервозності та скрути», майбутнє дивиться на освітян «з питанням бути чи не бути».

Серце нашого митця завжди відкрите для доброго і світлого. Невичерпне багатство душі такої світить із кожної поезії.

 Кажуть, щастя дуже вибагливо вибирає людину, перш за все, зважаючи на її духовні якості. Можливо, тому почувається такою щасливою ця непересічна особистість.

Наш земляк вважає, що можна бути матеріально забезпеченим, а почуватися нещасним, тому що у душі твоїй, сповненій прагнення до заможності, вже не лишається місця для добра. А можна, навпаки, не мати багато грошей, а все ж таки бути щасливим, бо душа твоя бажає допомогти близькій і чужій людині, захопитися красою природи і самому творити красу, одразу відгукнутися на чужий біль і розділити радість перемоги. Одним словом, мати щиру й красиву душу, щоб бути корисним, а не пройти по життю сірою тінню. Але, я гадаю, перш за все, для цього треба бути дуже вимогливим і до себе, і до власних учинків.
 У  символічній системі духовних цінностей, яка передається від покоління до покоління, головними завжди залишаються людська доброта, порядність, почуття гідності, любов до рідної землі та її народу, працелюбність, лагідне піклування про малих та старих, протистояння злу... Не часто трапляється, щоби в одній особистості поєднувалося стільки позитивного.

Р.Петрів є людиною багатої душі, людиною, котра  дуже любить життя, завжди є для нас зразком шляхетності у стосунках з іншими, високої інтелігентності, порядності, закоханості в роботу, в друзів – у життя…

Душа нашого майстра слова не залишає поля бою, не покладаючи сил та знань,  працює на творчій і громадській ниві.

       Бо скаже хтось: Не мав роботи,

      Снував думки по манівцях…

      Вірші – вірші – до Правди сходи,

      Оздоби до її лиця

                                                  («Інерція серця»).

Ця людина не загубила у  душі своїй  людяного, чистого, рідного… І доки все це буде жити на нашій землі, доти ця земля не тратить себе!

Р. Петрів на святкуванні вісімдесятиріччя відомого художника О. Заливахи

На святкуванні Дня Незалежності

Поет-перекладач

Ми усі захоплюємось зарубіжною літературою, вважаємо, що вона цікавіша, світліша за рідну, що лише закордон багатий на класику світової літератури. А що ми зробили для того, щоб закордон нами зачитувався?  Хіба ми перекладаємо твори наших авторів іншими мовами, щоб їх читали, щоб нас знали за іменами українських  митців?   Мало уваги ми приділяємо цьому. А от Роман Петрів     здійснив велику справу – переклав російською мовою славнозвісну поему Франка – «Мойсей».  Книга вийшла ще у 1997 році! Та і досі ніхто про це не згадує. У відповідь на переклад – тиша… Петро Сорока, оцінивши роботу Р. Петріва, підкреслив: «В якій все-таки дурній, ніби не своїй державі ми живемо. Якби на подібне сподвижництво спромігся якийсь французький чи японський письменник, до того ж з ореолом мученика, то вже, мабуть, став би національним героєм». Ю. Балега, член Спілки письменників України, назвав цей переклад «вершиною перекладацької роботи поета». І не лише завдяки тому, «що це один з перших таких перекладів, але й тому, що перекладачеві вдалося схопити й передати філософський дух поеми великого українського Каменяра, його індивідуальну манеру письма». Так, Р. Петрів займався перекладом лише тих митців, чий вільний дух є близьким його душі. А дух Франка є саме таким – непохитним!

Р.Петрів – надзвичайно скромна людиною (така риса характеру є особливо властивою  великим особистостям). Ось  що сказав сам перекладач про свою роботу: «І.Франко писав свій шедевр півроку, мені ж для завершення перекладу потрібно було десять років. І мені не жаль буде праці й часу навіть тоді, коли хтось інший зробить це краще за мене».  У цих словах весь Роман Петрів. Безкорисливий, щирий, справжній…

 Сестрою по духу є для Р.Петріва Леся Українка,  близькою душі нашого поета є і лірика цієї поетеси, особливо її твір «Товаришці на спомин». І щоб донести цю поезію російському читачеві, ознайомити його з діамантами нашої української літератури, щоб якомога більше читачів  відчули  серце цього твору, Р.Петрів переклав твір російською мовою.

Російські шовіністи часто звинувачують справжніх українських патріотів у «буржуазному націоналізмі», у зневазі до російської мови й культури загалом. А от творчість нашого славного земляка є свідченням того, що такі думки є політично-спекулятивними вигадками.  Так, Р. Петріву нема за що любити «старшого брата», однак, незважаючи на важке життя в таборах і понівечені молоді роки, його душа не сповнилась ненависті до російської культури.  Саме в таборах захопився перекладацькою роботою. Перекладає з української на російську і навпаки.

Відбуваючи каторгу в мордовських таборах, Р.Петрів  не міг читати художню літературу, адже в бібліотеках її майже не було,  і лише після смерті Сталіна каторжанинам дозволили отримувати книги від рідних у пакунках та замовляти накладною оплатою з Києва та Москви. Саме за таких умов відбулося знайомство письменника із творами А. Ахматової, І. Буніна, Б. Пастернака, О.Олеся та інших «неугодних». Його улюбленим російським поетом є І.Бунін, адже у творах цього митця наш земляк знайшов рідну душу, яка теж не скорилася владі, не писала на замовлення. Писала про вічне. Серед перекладених особливо вражає поезія «Бедуїн», яка надзвичайно тонко передала стан душі І.Буніна:

А він, дрімливо ниючи, співає,

Про спеку, олеандр і тамарикс…

Сидить, мов яструб. Латана абая

Спадає з пліч… Поет, розбійник, гікс?

Сидить і курить – рад, що з сизим димом

Він порівняє гори за Саддимом.

І як легко читаються в українському перекладі поезії цього російського поета («Вдівець, «Невільник», Річка», «Смерть», «Святогор та Ілля», «Осінь листя в темні барви мітить», «За гробом», «Орач», «Жебрак», «Пісня», «Богиня» та ін.), особливо його  філософський твір «Божий мужичок». У  цьому вірші перекладач говорить ніби про себе, про свої переконання: «Мов ця хмарка, вольний я… Із Христом та вірою хоч куди зайдеш».

Відгук  струнам своєї душі знаходить наш земляк і у сонетах В.Шекспіра, котрому теж уже важко

…дивитись, як підлота торжествує,

Як гідність жебрає, повержена у пил,

Як ясну істину брехня таврує,

Як чесність у безчестя у ярмі,

Як непорочність грубістю розп’ята,

Як досконалість томиться в пітьмі,

Як чесна сила неміччю піднята

                                                  («Сонет 66»).

 Зачарований прочитаним, Роман Петрів почав перекладати українською мовою шедеври А. Ахматової («Літній сонет», «Як гарно тут! І шелест, і хруст»), М. Лермонтова («Заповіт»), Дж.Байрона («Прощання»), В.Броневського («Дуб», «Плакат»).  З особливою теплотою Р. Петрів перекладає твори С. Єсеніна, чия душа не прогиналися перед жорстокими законами революційної Росії і  не вміла йти на компроміс із власною совістю. Лірика відомого  російського поета носить радісний, новаторський характер, це і надає віршам непідробної зворушливості, саме це вловив наш земляк, перекладаючи поезію. І рідна природа для Єсеніна – вічне джерело натхнення, а опис найпростіших і буденних сцен у його сприйнятті стає казковим… Такою бачить природу і наш земляк. Тому і взявся до перекладу цих трепетних віршів («Берізка», «Весняне», «Осінній вечір» тощо).

 Велика праця перекладача, бо несе вона перлини світової творчості у серця людей інших народів.

Дорогами  пам’яті

Більшість із нас  знає Романа Петріва лише як чарівного лірика і недооцінює красу його  прози. А шкода: він же і прекрасний новеліст. Є у цього майстра слова більше десятка чудових творів про життя Галичини у міжвоєнний час. Зі сторінок збірки «Звіти пам’яті» до нас промовляють і мирні  селяни із їхніми мріями і розчаруваннями, і  українське підпілля, котре в умовах криваво-репресивного утвердження більшовицької влади на теренах Західної України у 40-х роках ХХ ст. не здалося ворогові. А не перемогли нас, бо є  люди, котрі і самі не дають себе перебороти, і інших наповнюють незламною силою українського духу. Вони живуть тим же життям, що і всі, але їхній дух – кремінь, що не дробиться на маленькі частинки.

Роман Петрів є неперевершеним майстром стислої, драматичної за змістом ліричної соціально-психологічної новели про життя селян нашого регіону. І хоча поки що ім’я письменника не стоїть поряд з іменами найвидатніших новелістів світу, його лаконічні розповіді вражають своєю виключною правдивістю, непідробною оригінальністю і неперевершеною художньою досконалістю. Вже з перших хвилин, як тільки починаєш читати сторінки збірки, поринаєш у  хвилюючий вир подій того часу, починаєш жити думками героїв твору…

Душа людини завжди цікавила літературу. А саме жанр новели здатний показати найдальші і найтонші струни нашої суті.   

Глибокого ліризму сповнена новела «Велика Воля»… Письменник із любов’ю та теплом згадує далеке дитинство, коли «ще малим хлопчиною… бігав за ялівками» запитував сивого дідуся «про давнє минуле, як то колись було». Та іноді такі світлі розповіді застеляли темні хмари несправедливості цього життя. Дідусь розповідав про те, що «фільварочок там був файний, гуральня… Але потім – всьо пішло на сплату жидам за борги. Пани-дідичі гулящі були. По Інталії та по різних Парижах волочилися, а гуменні тягли, що вдавалося…». «І вон той лісок смерековий, що із видолинку гейби виліз на поле». У ці розповіді вкраплюються перекази старожилів про найдавніші роди поселення Велика Воля.

А наскільки тонко передав автор щиру віру дитини в те, що у неділю не може початися війна: «Про ту війну уже всі горобці цвірінькають, а її як нема, так нема. Та й неділя сьогодні. Хто ж таке видів, щоб у неділю?..» («На свіжих стернях»). Та не послухала війна міркувань дитини, прийшла вона на нашу землю невчасно: в неділю (хоча коли вона буває вчасною?). І ота війна принесла біду усім воюючим. Словами діда Андроніка автор по-філософськи роздумує над суттю поняття «війна», для діда війна – «забава  Смерті. Кому довелось погуляти на тій забаві, слухати її музику, шалені крики танців і вирватись з неї живими, ті, вважайте, споріднені кров’ю… Навіть якщо воювали один проти одного».

«Пожовклі, покрючені пальці на руках, нижня губа, що тримала вишневий цибушок, тіпалась, як від комариних уколів. Видно, пережите далось йому добре взнаки, не втратило досі виразності та душевних подразнень навіть під плином двох десяток мирних літ».

Герої новел Романа Петріва – люди з великої літери, у них  і досі живе ота невмируща військова гідність:  «… коли ти, пане добродію, ранговий цугсфірер і на тобі цісарський мундир з двома хрестами, а перед тобою – твій обер-лейтенант, та ще й русин… і до того – теж поранений, то… хоч би ти був – не дай Господи! – без обидвох ніг – не станеш перед ним як-небудь, бо то тобі… не якийсь комедіант у циліндрі чи крамар у трафіці, а фронтовий офіцер, бо то не тільки йому, але й тобі честь» («На свіжих стернях»).

Слід зазначити, що всі новели створені на основі реальних фактів із життя самого автора. Це саме він у дитинстві пастушкував разом із друзями, це саме їм розповідав дід Андронік про друга Данила. Над долею цього стрільця і розмірковує пастушок Славко: «Данило був січовим стрільцем, став на війні інвалідом і не отримує пенсії лише тому, що не маємо держави, за яку він воював. Українську Галичину завоювала Польща і тепер українським дітям доводиться ходити до польської школи, співати польські пісні і розмовляти з вчителями польською мовою… А  хіба це справедливо? Хіба так має бути?

Хлопець по-своєму роздумує над повоєнною політичною справедливістю і співає ще голосніше, ще завзятіше:

Ой, ладуйте, хлопці, кріси гострими кулями,

Бо патрулі дають знати, що ворог за нами…

 Хлоп’яча пісня виривається з-поміж струнких вільх і розбігається луною понад потоком пісковими скалами. Ніхто її не зупиняє, не глушить на мальовничій сільській вольниці. Пісня – голос вільної душі, клич дитячого палкого серця». А голос дитини – голос майбутнього, котре ніколи не зупинити, цей голос не дозволяє і нам стояти на місці та молить не віддавати свою волю злим ворогам.

Та непрохана страшна війна не слухає дитячого палкого серця, не слухає голосу розуму.  Таки прийшла вона до людей… «Перші її зловіщі звуки далися чути після полудня 23 червня басовитим гулом бомбовозів, що строгим порядком по три летіли з півдня у напрямку Львова». Рядки новели «Йшла дорогами війна» переносять нас у воєнний Миколаїв: «Перші відступаючі частини Червоної армії появились у Миколаєві ранком у суботу 28 червня. Змарнілі від перевтоми, від безсоння, мовчазні і злі, вони йшли куди попало в напрямі на схід, несучи  в руках і на раменах довгі зі штиками гвинтівки та кулемети. Всіх їх мучила пекельна спрага». Страшна  війна… страшна реальність тих днів. Роман Петрів усіма сторінками своїх новел, кожним промовленим словом звертається до нас із проханням зберегти мир… Читаймо твори нашого талановитого земляка і насолоджуймося прекрасними хвилинами зустрічі із мистецтвом слова!

Наш  усний літературний журнал "На жертовник Свободи свій талант я кинув